У потязі Безіл сидів смирно, поглядаючи через могутнє плече тренера Руні на протоку Лонг-Айленд та зорані поля округу Вестчестер. Містер Руні закінчив читати газету, згорнув її та занурився в похмуре мовчання. Сніданок був ситним, але часу не було на те, щоб позбутися від надлишку калорій за допомогою фізкультури. Він згадав, що Безіл був нахабним хлопчиком, і був час, коли він дозволяв собі бовкати образи, то зараз цілком можна було трохи повчити його життя. Ця нестерпна тиша його дратувала.
— Лі, — раптом звернувся він до нього, намагаючись вкласти в свій тон бодай дещицю удаваної приязні, дружелюбності, — може, припиниш дурника клеїти?
— Перепрошую, сер? — Безіл отямився від схвильованого ступору, що охопив його ще зранку.
— Я запитую: ти коли-небудь візьмешся за розум? — дещо суворіше мовив містер Руні. — Невже тобі подобається, що з тебе в школі всі знущаються?
— Ні, не подобається, — настрій Безіла вмить погіршився. Невже бодай на один день не можна про все це забути?
— Ти так часто не зазнавайся! Навіть я на уроках історії кілька разів ледь втримався, щоб не звернути тобі шию! — Безіл не знав, що на це можна було б відповісти. — А на футбольному полі! — говорив далі містер Руні. — Навпаки, ховаєшся, як дівчинка! Міг би грати краще за всіх, якщо б захотів — як тоді, коли ми грали проти другого складу «Помфрет», — але ти боїшся!
— Не треба мені було вступати до другого складу, — сказав Безіл. — У мене ваги не вистачає. Треба було мені залишитися в третьому складі...
— Ти просто власної тіні боїшся, ось у цьому вся біда! Ти повинен взятися за себе. І на заняттях ти весь час у хмарах витаєш. Якщо і далі так триватиме, не бачити тобі коледжу як власних вух.
— Але ж я наймолодший хлопець у класі, — необачно заперечив він.
— Гадаєш, ти найрозумніший, еге ж? — він люто поглянув на Безіла. Потім він відволікся — щось раптом змінило хід його думок — і якийсь час вони їхали мовчки. Коли за вікном потяга потягнулися щільна забудова нью-йоркських передмість, містер Руні знову заговорив, уже спокійно, немов присвятив довгий час обмірковуванню цього питання:
— Лі, чи можу я тобі довіряти?
— Так, сер.
— Ти зараз підеш, де-небудь пообідаєш, а потім вирушай на виставу. У мене є деякі особисті справи, і якщо я встигну — приєднаюся до тебе в театрі, якщо ні — зустріну тебе біля виходу.
Серце Безіла підскочило.
— Гаразд, сер.
— Мені б не хотілося, щоб ти розповідав про це в школі — я маю на увазі, про те, що у мене тут деякі особисті справи...
— Звичайно, ні, сер.
— Подивимося, чи зможеш ти хоч раз у житті тримати язик за зубами! — сказав тренер, спробувавши обернути все на жарт. А потім додав суворим тоном мораліста: — І щоб ані краплі алкоголю, зрозумів?
— Ні-ні, сер! — ця думка навіть жахнула Безіла. Спиртне він ніколи ще не куштував і навіть не збирався — якщо не зважати на уявне і безалкогольне шампанське з його мрій про цілодобові кафе.
За порадою містера Руні він пішов обідати в готель «Мангеттен», що розташовувався неподалік вокзалу. У ресторані він замовив «клаб-сендвіч», картоплю-фрі та шоколадний парфе. Краєм ока хлопець спостерігав за безтурботними, добродушними, галантними відвідувачами, які сиділи за сусідніми столиками, наділяючи їх романтичними рисами і відкидаючи від себе всі думки про те, що це, найімовірніше, такі самі, як і він, жителі провінційних містечок Середнього Заходу. Школа звалилася з його плечей, як непотрібний тягар; вона відгукувалася чимось на зразок ледве чутного, слабкого і далекого, шуму. Він навіть не поспішав дістати з кишені листа, що був доставлений йому з ранковою поштою — адже отримав його в школі.
Йому захотілося замовити ще одну порцію шоколадного парфе, та Безіл не наважився зайвий раз турбувати зайнятого офіціанта; замість цього він розгорнув папірець. Лист був від матері.
ЛЮБИЙ БЕЗІЛЕ!
Пишу в неабиякому поспіху, оскільки боюся налякати тебе телеграмою. Дідусь їде за кордон, на води, і хоче, щоб ми поїхали разом із ним. Ти зможеш закінчити цей навчальний рік у Греноблі або в Монтре, повчиш там французьку мову, а ще ми з тобою зможемо проводити час разом. Якщо ти, звичайно, погодишся! Я знаю, як тобі подобається в школі Св. Ріджиса, де можна грати в футбол і бейсбол —ну а там, зрозуміло, нічого такого немає. З іншого боку, зміна атмосфери теж не завадить, навіть якщо доведеться відкласти на рік вступ до Єля. Тому, як і завжди, я хочу, щоб рішення прийняв ти сам. Коли ти отримаєш цього листа, ми вже будемо на шляху до Нью-Йорка. Ми зупинимося в готелі «Вольдорф», і ти, навіть якщо вирішиш не їхати, зможеш до нас приєднатися хоча б на кілька днів. Гарненько поміркуй, любий синку.