Минуло пів години. Той, хто по-справжньому її кохав, подарував їй троянди — прекрасні, як вона сама, — а вона з презирством кинула їх до його ніг! Вона розсміялася і повернулася до іншого, і почала танцювати — танцювати шалено, до знемоги. Лунає ніжний дискант флейт і низькі вібруючі звуки арфи. І ось знову ця музика, гостра і щемлива, проноситься сценою, наче хвиля почуттів, що підхоплює її, безпорадну, немов лист на вітрі:
За кілька хвилин під впливом незвичного враження і бажання відірватися від землі, Безіл вийшов постояти в юрбі на театральному ґанку. Погляд його відразу впав на майже забуту примару містера Руні, який зазнав цікавої метаморфози.
Правду кажучи, містер Руні дещо втратив свій звичний вигляд. По-перше, у нього на голові був зовсім інший капелюх — значно менший за розміром, ніж той, що він носив сьогодні зранку. По-друге, обличчя його втратило звичний діловий вираз та набуло відтінку безтурботності і навіть стало ніжно-блідим; краватка та сорочка загадково стирчали назовні, їх більше не приховувало казна-де вимокле наскрізь пальто. Як містеру Руні вдалося лишень за чотири години довести себе до такого стану — можна було пояснити лише тяжкими наслідками ув’язнення палкої і волелюбної душі в школі-пансіоні для хлопчиків. Містер Руні був народжений для праці та подвигів під неосяжним небосхилом, і, навіть не усвідомлюючи цього, він далі упевнено рухався назустріч своїй долі.
— Лі-і-і, — глухо протягнув він, — тобі треба взятися за розум! Я тебе на-а-а-вчу-у-у, як узятися за розум.
Аби уникнути загрозливої перспективи такого навчання прямо в театрі, Безіл зробив невдалу спробу змінити тему розмови.
— Не бажаєте глянути виставу? — запитав він, щоб явно полестити містеру Руні своїм припущенням, що той ще здатний дійти до крісла в залі. — Вона неймовірна!
Містер Руні зняв капелюха, продемонструвавши своє наскрізь мокре, скуйовджене волосся. Десь у глибині його свідомості на мить зажевріла картина навколишньої дійсності.
— Нам-м-м-м треба повертатися до школи, — мовив він серйозним та невпевненим тоном.
— Але вистава ще не закінчилася, — з жахом запротестував Безіл. — Мені необхідно додивитися останній акт!
Похитнувшись, містер Руні поглянув на Безіла, смутно розуміючи, що віддав себе цілком і повністю в руки цього хлопчиська.
— Гаразд, — погодився він. — Я піду поки де-небудь поїм. Зустрінемось біля чорного ходу!
Він різко розвернувся та пошкандибав, похитуючись, сходами вниз, і, не розмірковуючи, запаморочливою дугою дістався сусідньої будівлі, де містився бар. Вражений Безіл повернувся в партер.
ДІЯ ТРЕТЯ. Сад на даху будинку містера ван Астора. Ніч.
Минуло пів години. Зрештою, все наближалося до щасливого фіналу. Актор-комік перевершив самого себе, він з однаковою готовністю то плакав, то сміявся, а в яскравому тропічному небі витало очікування щастя. Ще один принадно-жалібний дует — і раптом довга мить незрівнянної краси закінчилася.
Безіл задумливо стояв у фойє, спостерігаючи, як повз нього проходили глядачі. Завдяки материному листу і цій виставі його розум очистився від гіркоти й спраги помсти — він знову став самим собою, і йому захотілося чинити виключно правильно. Він замислився, чи безпомилковим рішенням буде доставити містера Руні назад до школи? Безіл почимчикував до бару, обережно прочинив двері та зазирнув досередини. Він побачив єдине: біля шинквасу містера Руні не було. Тоді він трохи провештався вулицею, повернувся і знову спробував увійти. В його очах ці двері скидалися на хижі щелепи; оскільки він відчував страх перед салуном — адже був вихований у давніх традиціях Середнього Заходу. На третій раз спроба увінчалася успіхом. Містер Руні міцно спав за столиком у дальньому кінці зали.
Безіл знову вийшов надвір, походив туди-сюди, замислившись. А що, коли дати містеру Руні ще пів години? Коли не отямиться, доведеться їхати без нього. Зрештою, містер Руні після закінчення футбольного сезону постійно отруював йому життя, і тепер Безіл міг просто вмити руки, а через кілька днів навіки забути про цю школу.
Він уже кілька разів провештався вперед-назад, коли помітив вивіску «Службовий вхід», окинувши оком алею біля театру. Можна було поспостерігати за виходом акторів!