Безіл раптово перетворився на легенду. Дівчата на вулиці зустрічали його вибухами хихикання, але він ані про що не здогадувався.
Якось увечері, через тиждень після приїзду додому, він разом з Ріплі Бакнером після вечері вирушив на традиційні посиденьки на веранду до Імоджен Біссел.
Тільки-но вони з’явилися на алеї, Маргарет і ще дві дівчини раптово збилися докупки, судорожно зашепотіли і стали ганятися одна за одною по подвір’ю, видаючи якісь нерозбірливі вигуки. Що це було, ніхто так і не зрозумів, але закінчилося все лише з прибуттям в лімузині Гледіс ван Шеллінгер, яку з ніжністю і помпою супроводжувала покоївка матері.
Усі вони встигли відвикнути одне від одного. Ті, хто навчався в Новій Англії, відчували деяку перевагу, яка, втім, повністю врівноважувалася тією обставиною, що вони, як не прикро, не знали про романтичні зустрічі та сварки, сцени ревнощів і пригоди, що сталися тут за період їхньої відсутності.
О дев’ятій вечора всі поласували морозивом та повсідалися на кам’яних сходах, що нагрілися за день, зберігаючи збентежене мовчання, що відзначає половину шляху між дитячими смішками та юнацьким фліртом. Ще торік хлопчики катались би по двору на велосипедах; зараз вони всі просто сиділи та очікували незрозуміло чого.
Вони знали, що воно обов’язково трапиться, це знали навіть найнепримітніші дівчатка та найбільш несміливі хлопчики; романтичний світ літньої ночі, що солодко і міцно стискав їхні серця, раптом поглинув у себе і їх самих, і тих, хто перебував з ними поруч. Потоком уривчастого багатоголосся долинали їхні голоси до місіс Біссел, яка читала книгу біля відчиненого вікна.
— Ні-ні, обережніше! Адже зламається. Безіле-е-е!
— Ріплі-і-і!
— І таки вдалося!
Регіт.
...місячною затокою,
Лунали з неї голоси...
— А ти бачив...
— Конні, припини... досить! Лоскотно. Обережно!
Регіт.
— Їдеш завтра на озеро?
— Поїду в п’ятницю.
— Елвуд приїхав...
— Невже? Елвуд приїхав?
— «... ти розбила мені серце...»
— Прошу, обережніше!
— Обережніше!
Безіл сидів на балюстраді поруч із Ріплі, слухаючи, як співає Джо Горман. Сам він неабияк шкодував, що не здатний співати так, «щоб у людей не в’янули вуха». Тому він раптово перейнявся захопленням щодо Джо Гормана, приписавши властивостям його особистості захопливу чистоту звуків, що ширяли у вечірніх сутінках.
Завдяки цим звукам Безіл згадав інший, абсолютно дивовижний вечір, та інших дівчат — недосяжних і чарівних. Йому стало сумно, коли голос замовк; всі почали мінятися місцями, запанувала майже діловита тиша — настав час давньої гри «Кажи правду».
— Білле, який твій улюблений колір?
— Зелений, — підказує хтось із друзів.
— Тс-с-с ! Нехай сам скаже!
Білл відповідає:
— Синій.
— А яке твоє улюблене жіноче ім’я?
— Мері, — відповідає Білл.
— Мері Гаупт! Білл закохався в Мері Гаупт!
Ця дівчина була косоокою, в колі хлопців вона була втіленням непривабливості.
— Кого б тобі хотілося поцілувати?
— Маму.
— Ні! Кого з дівчат!?
У темряві повисла пауза, яку пронизав смішок.
— Жодну.
— Так не чесно. Штраф! Маргарет, твоя черга.
— Тільки кажи правду, Маргарет.
Вона говорила правду, і невдовзі Безіл із подивом подивився з балюстради вниз; він щойно дізнався, що подобається їй найбільше!
— Оце так! — скептично вигукнув він. — Отакої! А чому ж не Г’юберт Блер?
І відновив дружню штурханину ліктями з Ріплі Бакнером. Обидва вмить звалилися з балюстради. Тепер під тортурами гри виявилося дбайливо розніжене серце Гледіс ван Шеллінгер.
— Який твій улюблений вид спорту?
— Крокет.
Це зізнання зустріли легкими насмішками.
— Хто з хлопчиків тобі більше всіх подобається?
— Терстон Колер.
Пролунав розчарований клекіт.
— А хто це?
— Так... Один хлопець з Нової Англії.
Вона явно ухиляється.
— А тут хто тобі подобається з тутешніх хлопців?
Гледіс завагалася.
— Безіл, — врешті-решт, відповіла вона.
До балюстради цього разу звернулися вже не настільки глузливі та грайливі погляди. Безіл дещо змазав враження своїми: «Отакої! Невже! Оце так!». Але всередині відчув приємне відчуття визнання і знайому радість.
На місці Гледіс уже сиділа Імоджен Біссел; мініатюрна красуня-брюнетка, яка в їхній компанії мала найбільший успіх. Інквізиторам набридло з’ясовувати гастрономічні уподобання, і цього разу вони до справи перейшли на першому ж питанні.