Незадовго до початку одинадцятого танцю він виявив, що щось затівається, а його всі навмисне уникають. Хлопці перешіптувалися і тихо про щось сперечалися, а коли Безіл наблизився, відразу запанувала вимушена тиша. Він почув, як Джо Горман сказав Ріплі Бакнеру:
— Нас не буде лише три дні. Якщо Гледіс не відпустять, покличеш Конні, гаразд? Усі «дуеньї» будуть... — і раптом, помітивши Безіла, змінив закінчення фрази, — ... і всі разом сходимо до крамниці Сміта, з’їмо по морозиву, вип’ємо содової.
Дещо згодом Безіл відвів убік Ріплі Бакнера, але ніякої корисної інформації з нього витягти не вдалося: Ріплі не пробачив Безіл спробу відбити у нього Імоджен.
— Та нічого такого, — вперто повторював він. — Чесне слово — збираємося до Сміта, і лишень... А що з твоєї губою?
— Порізався, коли голився.
Коли настав час танцю з Імоджен, та повела себе ще більш відсторонено, ніж раніше. Переміщаючись залою під пісеньку «Грізлі» у ведмежих обіймах, що судорожно обхопили її, вона під час танцю не припиняла обмінюватися загадковими фразами з іншими дівчатами. Він знову повів її до човна, але там уже хтось сидів, і вони почали ходити туди-сюди по причалу; він намагався зав’язати розмову, але вона у відповідь лише наспівувала:
Він — мій закоханий юнак...
— Послухай, Імоджен! Коли ми сиділи в човні, я хотів тебе запитати про той вечір, коли ми грали в «Кажи правду». Ти тоді сказала правду?
— О, та навіщо взагалі згадувати про цю безглузду гру?
До неї дійшли чутки — до того ж непоодинокі, — що Безіл думає, що він — красень; ця чутка поширилася настільки стрімко, як і чутки щодо небачених чеснот Безіла, що рознеслися два тижні тому. Імоджен зазвичай з усіма погоджувалася, і вона вже встигла погодитися відразу з кількома охопленими емоціями хлопчиками в тому, що Безіл поводив себе жахливо. Тому їй, завдяки власній мінливості, було легко перейнятися до нього неприязню.
Але Безіл вважав, що лише невдалий збіг обставин завадив йому досягти мети під час попередньої перерви між танцями — хоча чого йому хотілося, він і сам не знав.
Нарешті, під час наступної перерви, йому відкрила правду Маргарет Торренс, якій він за увесь вечір так і не приділив уваги.
— А ти збираєшся з нами поїхати до річки Сен-Кру? — запитала вона, хоча чудово знала, що його ніхто туди не кликав.
— Що за поїздка?
— Джо Горман влаштовує. Мене запросив Елвуд Лімінг.
— Ні, не збираюся, — понуро відповів він. — У мене інші плани.
— Он як!..
— І з Джо Горманом ми не товаришуємо.
— Здається, він теж так вважає.
— Невже? І що він про мене говорить?
— Та так, нічого.
— І все ж таки! Скажи, що він говорить.
Через якийсь час вона відповіла, нібито неохоче:
— Ну, вони з Г’юбертом Блером говорять, що ти... зачванився... Що ти вирішив, що ти — красень! — і у неї стиснулося серце. Сумління у неї було неспокійне. Але вона згадала, що сьогодні він запросив її лишень на один танець.
— Джо розповів, що ти сам йому вихвалився, що всі дівчатка вважають, що ти — красень.
— Я ніколи нічого подібного йому не говорив, — розлютився Безіл. — Ніколи!
Він все зрозумів: це була справа рук Джо Гормана, який вирішив скористатися його балакучістю; справжні ж друзі Безіла завжди вибачали йому цей недолік. Підлість оточення немов стисла його у свої лещата. Він вирішив їхати додому.
У вбиральні його гукнув Білл Кампф:
— Вітаю, Безіле, що у тебе з губою?
— Порізався, коли голився.
— Скажи, ти наступного тижня збираєшся на пікнік? Всі їдуть.
— Ні.
— Послухай, тут приїжджає моя двоюрідна сестра з Чикаго, і мама попросила знайти для неї кавалера — тільки на вихідні. Її звуть Мінні Бібл.
— Мінні Бібл? — перепитав Безіл, дещо збентежившись.
— Я думав, що ти теж їдеш з усіма за місто, але Ріплі Бакнер порадив спочатку тебе запитати, ось я і вирішив...
— Я мушу бути вдома, — миттєво відповів Безіл.
— Та годі, Безіле, — не вгавав Білл. — Лишень два дні, і вона гарненька дівчина! Вона тобі сподобається!
— Навіть не знаю, — замислився Безіл. — Тоді вирішуємо так, Білле. Мені зараз потрібно встигнути на трамвай, щоб не спізнитися додому. І якщо ти мене підвезеш на своїй машині до Вайлвуда, то я поїду з вами на вихідні.
— Ну, звичайно!
Безіл вийшов на веранду і підійшов до Конні Девіс.
— До побачення, — вимовив він; хоч як він намагався, але голос пролунав зверхньо та холодно. — Було доволі весело!