Промайнула година; до них долинав голос Білла — він кликав їх то з причалу, то з другого поверху, то з альтанки в кінці саду; а в конюшні троє осідланих коней кусали свої вуздечки; у квітниках сумлінно працювали бджілки. Тоді Мінні повернулася в реальність, і вони дозволили себе віднайти...
— Так, ми теж тебе шукали!
І Безіл, змахнувши руками, дивовижним чином здійнявся на другий поверх, щоб привести себе в порядок перед вечерею.
— Вона дивовижна дівчина! Ще б пак, вона — справжня красуня!
Він не повинен втрачати глузд! За вечерею і після він із непохитною і шанобливою увагою слухав, як містер Бібл розповідає про довгоносика, який пожирає бавовну.
— Але я вас, певно, вже втомив? Вам, молоді, мабуть, хотілося б побути на одинці...
— Зовсім ні, містере Бібл! Нам було доволі цікаво, справді!
— Ну, гаразд, нумо збирайтеся та вирушайте на прогулянку. Я навіть не помітив, що вже пізня година! Нині рідко зустрінеш вихованого, розумного хлопця; стариганів, як я, хлібом не годуй, а дай із таким поговорити!
Білл разом із Безілом та Мінні дійшов до причалу.
— Сподіваюся, завтра буде сприятлива для плавання погода. Слухайте, мені зараз потрібно з’їздити в селище і набрати собі на завтра команду. Поїхали зі мною?
— Я, напевно, ще трохи тут посиджу, а потім піду спати, — сказала Мінні.
— Гаразд. А ти поїдеш, Безіле?
— Ну... так, звичайно, якщо я тобі потрібен, Білле!
— Тільки тобі доведеться сидіти на вітрилі, я його везу на лагодження.
— Мені б не хотілося тобі завдавати клопоту, якщо місця немає...
— Та ні, ти не завдаєш клопоту. Піду, виведу машину.
Але минув час, а він так і не повернувся — щось там таке трапилося з вітрилом, або з машиною, і це його затримало.
Була лише загроза, що він ось-ось з’явиться, це надавало всьому загострення і змушувало затамовувати подих.
Вони всілися в моторний човен та почали горнутися одне до одного, шепочучи:
— Цієї осені...
— Коли ти будеш в Новому Орлеані...
— Коли через рік я вступлю до Єля...
— Коли я приїду в коледж...
— Тільки-но я повернуся з «Глейшер»...
— Поцілуй мене ще...
— Ти дивовижний! Ти знаєш, що ти — дивовижний?.. Ти справжній красень...
Хлюпала вода; човен глухо бився об причал; Безіл відв’язав канат, відштовхнувся, і вони, погойдуючись, відпливли від причалу, і човен перетворився на відокремлений острівець посеред ночі...
А наступного ранку, коли він пакував валізу, вона прийшла до нього в кімнату і стала біля дверей. Її личко сяяло від захвату; на ній була накрохмалена білосніжна сукня.
— Безіле, послухай! Я мушу тобі сказати: тато після сніданку розговорився і сказав дядькові Джорджу, що в житті не зустрічав такого приємного, спокійного та врівноваженого юнака, як ти; кузен Білл їде в табір на місяць, тому тато запитав у дядька Джорджа, як він вважає, чи дозволять тобі батьки поїхати з нами на два тижні в «Глейшер», щоб скласти мені компанію. — Вони взялися за руки та закружляли кімнатою від радості. — Дивися, нікому не проговорися, тому що він, гадаю, напише твоїй мамі і таке інше. Безіле, як чудово, еге ж?
Тому об одинадцятій, коли Безілу вже настав час їхати, вони попрощалися без смутку. До станції Безіла зголосився підвезти сам містер Бібл, який саме зібрався в селище по газети. Поки автомобіль не від’їхав, очі двох юних змовників сяяли, а помахи їхніх рук на прощання зберігали спільну таємницю.
Безіл відкинувся на сидіння; його переповнювало щастя. Він розслабився: приємно було усвідомлювати, що в гостях усе склалося якнайкраще. Він любив і її, і навіть її батька, який сидить поруч, — того, хто має щастя завжди перебувати поряд із нею і відчувати дурман її усмішки...
Містер Бібл запалив цигарку.
— Який клімат, — сказав він. — До кінця жовтня тут завжди гарна погода.
— Так, погода чудова, — підтвердив Безіл. — Я вже сумую за тутешніми жовтневими днями, тому що мені доведеться навчатися на сході країни.
— Готуєшся до вступу в університет?
— Так, сер, до Єля. — Йому спала на думку нова приємна подія в його житті. Він завагався, але вирішив, що містер Бібл, який ставиться до нього добре, певно поділить його радість. — Навесні я складав попередні іспити та нещодавно дізнався про результат — я склав шість із семи!
— Молодчина!
Безіл знову завагався, а проте, мовив далі:
— У мене «відмінно» з історії стародавнього світу, «добре» з історії Англії, «відмінно» з літератури. З алгебри у мене — «задовільно», з латині — один іспит «відмінно», другий «добре». Не склав лише французьку!