— Досить добре! — сказав містер Бібл.
— Я б склав усе, — додав Безіл, — якби не лінувався спочатку. У класі я був наймолодшим, ось і задер носа.
Було б непогано, якби містер Бібл зрозумів, що візьме із собою в парк «Глейшер» аж ніяк не дурня! Містер Бібл глибоко затягнувся цигаркою.
Поміркувавши, Безіл дійшов висновку, що остання фраза пролунала не зовсім так, як хотілося би, і вирішив дещо її пояснити.
— Не те, що задер носа, просто мені ніколи не потрібно було багато вчити — з літератури, так уже склалося, я зазвичай читав усе заздалегідь, і з історії я теж чимало читав. — Він осікся і спробував висловитися інакше. — Я хотів сказати, що зазвичай, коли говорять «задер ніс», на думку завжди спадає хлопчик, який бігає, увесь такий надутий, ніби кажучи всім: «Ось, дивіться, як я багато знаю!» Але я не такий! Я хотів сказати, що зовсім не вважаю, що знаю все, а просто нібито...
Поки він добирав доречне слово, містер Бібл мовив: «Гм!» і тицьнув цигаркою в бік озера.
— А он яхта пливе, — зауважив він.
— Так, справді, — погодився Безіл. — Та я мало що знаю про вітрильний спорт. Якось ніколи не цікавився. Я, звичайно, неодноразово плавав, допомагав закладати галси і все таке, але там особливо нічого робити. Мені більше подобається грати в футбол.
— Гм! — повторив містер Бібл. — А ось коли я був у твоєму віці, я щодня ходив на яхті по затоці.
— Мабуть, це захопливо, якщо вам так подобалося? — поступився Безіл.
— Найкращий період мого життя!
Попереду замайоріла залізнична станція. Безіл вирішив, що було б добре наостанок ще раз продемонструвати своє доброзичливе ставлення.
— Ваша донька, містере Бібл, доволі приваблива дівчина, — сказав він. — Дівчатам зі мною легко порозумітися, але зазвичай вони мені не дуже подобаються. А ось ваша дочка, на мою думку — неймовірно приваблива дівчина! — А затим, коли автомобіль загальмував, його раптом охопило легке дурне передчуття; воно спонукало його зі смішком, ніби вибачаючись, додати: — На все добре! Сподіваюсь, я не забагато базікав?
— Анітрохи, — відповів містер Бібл. — Щасти! Бувай!
Через кілька хвилин потяг Безіла рушив, а містер Бібл зупинився біля привокзального кіоску, щоб купити газету та утерти спітніле чоло — цей липневий день видався неймовірно спекотним.
«Отакої! Це мені урок: ніколи не вирішувати на живу нитку — з обуренням подумав він. — Подумати тільки — два тижні довелося б слухати в “Глейшері”, як цей жовторотий нахаба без угаву тараторив би про себе! Хвала Господу, що сподобив мене на цю недовгу поїздку!»
Повернувшись додому, Безіл в буквальному сенсі сів і почав чекати. У жодному разі він не бажав виходити з домівки; відлучався він лише до найближчої крамниці, щоб освіжитися лимонадом — але і звідти він стрімголов мчав назад. Від кожної телефонної трелі, від кожного дзвінка у двері він підскакував і завмирав, немов від удару струмом на електричному стільці.
Удень він склав чудовий географічний вірш, який негайно відправив у листі Мінні:
Але ось так скінчився понеділок, майже минув вівторок, а нічого не відбувалося. Наприкінці другого дня очікування, коли Безіл тинявся з кімнати в кімнату, виглядаючи з вікон на пустельну мляву вулицю, Мінні йому зателефонувала.
— Слухаю, — серце у нього шалено калатало.
— Безіле, нам час їхати.
— Їхати! — безпорадно повторив він.
— Безіле, мені шкода! Тато передумав і не хоче нікого з нами брати.
— Ох!
— Мені шкода, Безіле.
— Я би, мабуть, все одно не зміг...
Настала коротка пауза. Відчуваючи, що там, на іншому кінці дроту — вона, він насилу дихав і не міг видавити з себе ані слова, та й говорити міг теж лише із зусиллям.
— Безіле, ти мене чуєш?
— Так.
— Можливо, на зворотному шляху знову опинимось тут. У будь-якому разі пам’ятай — взимку ми зустрінемося в Нью-Йорку!
— Так, — вимовив він, а потім несподівано додав: — Найімовірніше, ми більше не побачимося...
— Обов’язково побачимося! Мене кличуть, Безіле! Я мушу йти. Бувай!