О пів на п’яту ранку він відправився у ванну і з подивом помітив, що за вікном уже світає. Він не спав усю ніч! Йому згадалося, що хронічне недосипання веде до втрати розуму, і він застиг у коридорі та болісно почав прислухатися до себе, щоб зрозуміти, чи збожеволів уже чи ні? Все навколо здавалося якимось незвичайним і нереальним; він, в гонитві за бляклою ніччю, гарячково кинувся до своєї кімнати, судорожно зриваючи з себе одяг. Роздягнувшись, він кинув останній сумний погляд на свій рукопис; в голові у нього залишалася ще одна сцена. Щоб хоч трохи відстрочити неминуче божевілля, він ліг у ліжко — і ще цілу годину писав, лежачи.
Пізно вранці його грубо розбудила одна з двох безжальних сестер-шведок, які теоретично становили домашню прислугу сімейства Лі.
— Одинадцята година! — гаркнула вона. — П’ять по одинадцятій.
— Дайте мені спокій!— пробурмотів Безіл. — Що вам потрібно, навіщо мене будите?
— Прийшли до тебе... — (Безіл розплющив очі.) — Ти всі вершки вчора вночі з’їв, — не вгамовувалася Гільда. — Матір твоя каву не могла підсолодити собі.
— Та невже всі?! — скривився Безіл. — Я сам бачив, що там ще лишалися.
— Ті скиснули.
— Який жах! — вигукнув він, сідаючи. — Яке лихо!
Хвилину вона зловтішалася. Лише згодом повідомила:
— До тебе Ріплі Бакнер.
І пішла, причинивши двері.
— Хай підніметься сюди! — заволав Безіл їй вслід. — Гільдо, невже важко дослухати? А листів для мене немає?
Відповіді не було. За мить до нього влетів Ріплі:
— Отакої, ти ще в ліжку валяєшся?
— Всю ніч над п’єсою працював. Друга дія майже закінчена, — Безіл вказав на свій письмовий стіл.
— Про це я й прийшов поговорити, — сказав Ріплі. — Мама вважає, що нам потрібно залучити міс Галлібертон.
— Навіщо?
— Ну, просто, щоби була присутня.
Хоч міс Галлібертон і була цілком приємною особою, яка суміщала обов’язки репетитора з французької мови і тренера з гри в бридж та вважалася неформальною вихователькою і другом дітей, Безілу здалося, що під її керівництвом проєкт матиме дещицю дилетантства.
— Вона не втручатиметься, — мовив далі Ріплі, явно цитуючи матір. Я буду продюсером, ти — режисером-постановником, як ми і домовлялися, а вона нехай працює суфлером і забезпечує дисципліну на репетиціях. Матусі дівчат за це точно будуть вдячні!
— Ну, гаразд, — неохоче погодився Безіл. — А тепер варто подумати над акторським складом. По-перше, нам треба вирішити, хто гратиме головну роль — це у нас шляхетний грабіжник на прізвисько Тінь. Лише в фіналі виявиться, що насправді він не грабіжник, а юнак із вищого світу, котрий зайнявся грабіжництвом, тому що посперечався!
— Ця роль для тебе!
— Ні, для тебе!
— Та годі! Ти ж у нас талант, кращий актор! — заперечив Ріплі.
— Ні, я візьму собі якусь невеличку роль — на мені ще режисерування.
— Гаразд. Але мені теж треба буде вирішувати всілякі ділові питання, я ж продюсер!
Вибір актрис — хоч спочатку хлопці вважали, що від претенденток відбою не буде, — виявився складнішим. Зрештою, для головної ролі була схвалена кандидатура Імоджен Біссел; роль її подруги вирішили віддати Маргарет Торренс, а роль «міс Саундерс, старої діви, грайливої, як кішечка» — Конні Девіс.
Коли Ріплі висловив побоювання, що дехто з дівчат образиться, якщо їх не запросять, Безіл придумав ролі покоївки та куховарки, які «просто виглядатимуть з кухні». Але він навідріз відмовився виконувати подальші побажання Ріплі про те, що добре б ввести ще двох-трьох покоївок, «яку-небудь швачку» і професійну доглядальницю. Навіть найбільш невловимий зі шляхетних грабіжників повинен проявити незвичайну майстерність, аби залишитися тінню в будинку, що настільки переповнений жінками.
— І я скажу тобі, кого ми точно не запросимо! — задумливо мовив Безіл. — Джо Гормана та Г’юберта Блера!
— Якби довелося мати справу з Г’юбертом Блером, я б узагалі відмовився брати участь! — впевнено заявив Ріплі.
— І я теж.
Г’юберт Блер мав, можна сказати, якийсь чудодійний успіх серед дівчат, чим викликав неприязнь у Безіла і Ріплі, яким довелося випробувати через нього чимало мук ревнощів.
Коли вони почали телефонувати майбутнім виконавицям, їхній задум відразу отримав уже перший удар. Виявилося, що в Імоджен Біссел від’їздила на три тижні до Рочестера, штат Міннесота, де їй повинні були видалити апендицит.
Вони замислилися.
— Тоді, напевно, Маргарет Торренс?
Безіл заперечливо похитав головою. Він уявляв Лейлу ван Бейкер винятковою і палкою натурою, на відміну від Маргарет Торренс. Однак навіть Лейла в очах Безіла не вирізнялася особливою привабливістю — вона значила для нього навіть менше, ніж дівчата з ілюстрацій Гаррісона Фішера, котрі прикрашали його стіну біля шафки в школі. Але Маргарет Торренс для цієї ролі точно не годилася. Вона не була тією, кого він собі уявляв за пів години до того, як узявся за телефон.