Безіл вислухав це з жахом. Коли вона пішла, він запевнив міс Галлібертон, що нічого в тексті не змінюватиме . На щастя, у Гледіс була роль кухарки, і цю вставну роль можна було легко викреслити, але її відсутність позначилася на іншому. Гледіс була спокійною та сумирною дівчиною, «найвихованішою дівчиною у місті», і за її відсутності поведінка акторів на репетиціях почала погіршуватися. Ті, кому дісталися лише скупі репліки на кшталт: «Я запитаю у містера ван Бейкера, сер!» в першому акті, або «Ні, мем!» — у третьому, почали демонструвати своє нічев’я у проміжках поміж виходами. Тому тепер на репетиціях дедалі частіше лунало:
— Прошу вас, заспокойте цього молокососа, або відправте його, нарешті, додому!
— Де ж та покоївка? Маргарет, прокинься, будь ласка!
— Що тут кумедного? Чого зуби скалите?
Дедалі складніше ставало тактовно керувати Г’юбертом Блером. Попри його небажання вчити репліки, актором він виявився цілком стерпним, однак за лаштунками він перетворився на справжню проблему. Перед Евелін Бібі він без угаву розігрував власні сценки, наприклад, грайливо ганявся за нею залом, або ж клацав горішки і кидав шкарлупки за спину так, що вони найдивовижнішим чином завжди приземлялися саме на сцені. Коли його закликали вгамуватися, він бурмотів собі під ніс: «Та сам помовч!» — і Безіл цілком вгадував сенс слів, хоча толком нічого розібрати не міг.
Зате Евелін Бібі цілком виправдала всі очікування Безіла. На сцені вона приваблювала до себе загальну трепетну увагу, і Безіл, віддаючи належне, додав їй реплік. Він заздрив тому дещо сентиментальному задоволенню, яке вона відчувала від спільних із Г’юбертом сцен, і навіть відчував невиразні та знеособлені ревнощі, коли бачив, як майже щовечора після репетицій вони разом сідали в його автомобіль.
Так тривало два тижні. Одного разу Г’юберт, запізнившись на годину, сяк-так відіграв першу дію та повідомив міс Галлібертон, що йде додому.
— А що трапилося? — запитав Безіл.
— Справи є.
— Важливі?
— А тобі обов’язково знати?
— Так, обов’язково, — розлютився Безіл, але тут втрутилася міс Галлібертон.
— Не сваріться, хлопці! Г’юберте, Безіл просто хотів сказати, що якщо ця справа не дуже важлива, то... Адже ми всі тут жертвуємо свій вільний час заради успіху нашої п’єси!
Втім, це зауваження викликало у Г’юберта лише нудьгу.
— Мені треба в центр — батько просив за ним заїхати.
Він кинув холодний погляд на Безіла, немов закликаючи того оскаржити правдивість такого пояснення.
— Але чому ти тоді запізнився аж на годину?— не вгамовувався Безіл.
— Тому що мені потрібно було допомогти матері.
Навколо них уже всі скупчилися, і Г’юберт окинув оточуючих поглядом переможця. Адже причина була поважна — і лише Безіл розумів, що це була брехня.
— Нісенітниця! — сказав він.
— Це ти так вважаєш... Пиндику!
Безіл на крок підступив до нього, його очі блиснули:
— Що ти зараз сказав?
— Я сказав «Пиндик». Хіба не так тебе кликали в школі?
Що правда, то правда. Прізвисько тяглося за ним зі школи. І навіть коли він сполотнів від люті, його відразу опанувало цілковите безсилля від розуміння того, що минуле завжди поруч, нікуди від цього не подітися. На мить йому здалося, що навколо нього глузливі шкільні фізіономії. Г’юберт засміявся.
— Іди геть! — натягнутим голосом вимовив Безіл. — Ну-бо! Забирайся звідси!
Г’юберт вкотре вишкірився, та коли Безіл зробив ще один до нього крок, той одразу подався назад.
— Здалася мені твоя п’єса, як корові сідло!
— Ось і йди геть і не повертайся!
— Вгамуйся, Безіле! — поруч схвильовано заметушилася міс Галлібертон.
Але Г’юберт знову засміявся і почав шукати очима свою кепку.
— На цей фарс допотопний мені начхати, — пирхнув він і самовдоволено потягнувся до дверей.
Того вечора репліки Г’юберта читав Ріплі Бакнер, але репетиція не клеїлася. Міс Бібі грала без душі, інші актори збивалися в купки й перешіптувалися, але миттєво змовкали, коли Безіл до них наближався. Після репетиції міс Галлібертон, Ріплі й Безіл зібралися на нараду. Оскільки Безіл навідріз відмовився грати головну роль, було вирішено довірити її якомусь Мейолу де Беку, знайомому Ріплі. Цей хлопець уже прославився своєю грою в драмгуртку міської старшої школи. Однак наступний день завдав їм нового нещадного удару. Евелін, червоніючи та ніяковіючи, пояснила Безілу та міс Галлібертон про те, що у родини змінилися плани, і вони від’їжджають на схід країни наступного тижня, тому вона аж ніяк не може брати участь у виставі. Безіл усе зрозумів. Надовго утримати її міг лише Г’юберт.