— Але привітатися можна буде?
— Що?! — Він зовсім втратив почуття гумору. З усіма попрощався, і, намагаючись щосили змусити свій шлунок перетравлювати їжу, а не серце, яке раптом чомусь провалилося в шлунок, він вирушив до школи «Мартіндейл».
Коли в темряві завиднілися освітлені вікна школи, його хвилювання стало нестерпним; будівля нічим не нагадувала ту будівлю, котру він відвідував протягом трьох тижнів. У порожньому вестибюлі кожен крок відбивався лунко та зловісно; нагорі був лише вартовий, який розставляв рядами стільці, а Безіл тим часом міряв кроками порожню сцену, поки до зали не увійшов ще хтось.
Прийшов Мейол де Бек, рослий, кмітливий, але не дуже приємний хлопець, якого вони висмикнули з Хрест-авеню кварталу для виконання головної ролі. Мейол, який зовсім не нервував, навіть спробував зав’язати з Безілом невимушену бесіду. Він хотів знати думку Безіла щодо того, чи не буде заперечувати Евелін Бібі, якщо він якось її провідає, коли вони відіграють виставу? Безіл припустив, що не буде. Потім Мейол похвалився, що у нього є товариш, батько якого володіє пивоварнею, і ще у нього є машина з двигуном із дванадцяти циліндрів.
Безіл мовив:
— Нічого собі!
О чверть на сьому почали прибувати зграйками інші учасники вистави: Ріплі Бакнер з шістьма хлопцями, які на його прохання мали виконувати обов’язки білетерів і капельдинерів; міс Галлібертон, яка намагалася випромінювати спокій і солідність; Евелін Бібі, яка увійшла з приреченим виглядом, немов приносячи себе в жертву невідомо чому, і кинула на Безіла погляд, котрий промовляв: «Ну що ж! Схоже, мені і справді доведеться через усе це пройти...».
Хлопчиків гримував Мейол де Бек, а дівчаток — міс Галлібертон. Незабаром Безіл переконався, що міс Галлібертон виконує обов’язки гримера вперше; однак, з огляду на її хвилювання і що три тижні репетицій украй її втомили, він проявив дипломатичність. Нічого не сказавши, Безіл почав водити кожну дівчину до Мейола для внесення необхідних коректив у образ.
Вигук Білла Кампфа, який стояв у щілини між полотнищами завіси, змусив Безіла негайно туди підбігти. До зали увійшов лисий чоловік в окулярах, його провели на місце по центру, він сів та почав вивчати програмку. Це був перший глядач! Цей чіпкий погляд, що раптово став настільки таємничим і незбагненним, міг винести вердикт як про успіх, так і про провал п’єси. Ознайомившись з програмкою, він зняв окуляри й озирнувся. До зали увійшли дві бабусі та двоє хлопчаків, за ними майже відразу з’явилася ще дюжина глядачів.
— Гей, Ріплі! — пошепки покликав Безіл. — Розпорядись, щоб дітей саджали в перший ряд!
Втискуючись в костюм поліцейського, Ріплі поглянув на нього, і довгі чорні вуса, приклеєні до його верхньої губи, обурено затремтіли.
— Давним-давно розпорядився.
У залі, що швидко наповнилася, чулося дзижчання розмов. Малеча в першому ряду совалася на стільцях, дорослі перегукувалися і перемовлялися; манірними і безмовними купками у різних місцях зали сиділо кілька дюжин кухарок і покоївок.
А потім, раптово, все було готове для початку. Це було неймовірно! «Стривайте! Стривайте! — ледь не закричав Безіл. — Не може бути, щоб все було підготовлене! Щось обов’язково забули — ми ж увесь час щось забували!» Але в залі згасло світло, і заграли «Зустрінемося в тіні» піаніст зі скрипалем з оркестру Гейєра, які відразу спростували ці так і не вимовлені слова. Міс Саундерс, Лейла ван Бейкер і Естелла Керредж, подруга Лейли, вже сиділи на сцені, а готова суфлірувати міс Галлібертон з блокнотом у руках зайняла місце збоку за лаштунками. Музика раптово стихла, і розмови в перших рядах припинилося.
«Господи!» — подумав Безіл. — «Господи!»
Підняли завісу. Звідкись долинув гучний голос. Невже з тієї, абсолютно незнайомої, трупи на сцені?
— Я це зроблю, міс Саундерс. Повірте, я це зроблю!
— Але, міс Лейло, мені здається, що в наш час читати газети — неналежне заняття для сучасних леді!
— Ну й то що! Я хочу все знати про цього дивовижного шляхетного грабіжника на прізвисько Тінь!
Це все відбувалося насправді! Він ще не отямився, а залою прошелестів смішок — це Евелін передражнила міс Саундерс у неї за спиною.
— Безіле, твій вихід! — шепнула міс Галлібертон.
Безіл і Білл Кампф, шахраї, схопили за лікті Віктора ван Бейкера, гуляку та хазяйського сина, і приготувалися допомогти йому потрапити до будинку.
Як не дивно, вийти на сцену, коли на тебе підбадьорливо дивиться відразу стільки очей, виявилося досить легко. Погляд матері ковзнув кудись на задник сцени; він впізнав і назавжди запам’ятав і інші обличчя із залу.