Через місяць Джордж Дорсі, сумно виконуючи власний обов’язок, супроводжував свою матір під час прогулянки шкільною територією; опинившись у відносно відокремленому місці біля тенісних кортів, він наполегливо запропонував матері перепочити на лавці.
Досі мовлення його обмежувалося кількома уривчастими репліками: «Тут спортзал...», «Це божевільний Конклін, вчитель французької. Його у нас ніхто не любить...», «Будь ласка, не говори мені “брате мій” у присутності хлопчаків». Тепер його обличчя набуло зосередженого виразу, що властивий підліткам у присутності батьків. Далі можна було не напружуватися. Він очікував, що зараз почнуться запитання.
— Так, Джордже, а тепер поговорімо про канікули на День подяки. Кого ти до нас запросив?
— Безіла Лі.
— Розкажи мені трохи про нього.
— Розповідати особливо нічого. Хлопчик з шостого класу, йому шістнадцять років.
— Із пристойної родини?
— Так. Приїхав сюди з міста Сент-Пол, це в Міннесоті. Я його вже давно запросив.
Місіс Дорсі зауважила деяку стриманість у голосі сина:
— Ти хіба шкодуєш, що запросив його? Ви з ним більше не товаришуєте?
— Звичайно, товаришуємо...
— Адже не бачу сенсу запрошувати до себе в гості того, з ким ти вже не товаришуєш. Можна просто сказати, приміром, що у твоєї мами раптом змінилися плани.
— Я добре до нього ставлюся, — запевнив Джордж; потім знехотя додав: — Просто останнім часом він став якийсь дивний.
— Як це розуміти?
— Ну, просто дивакуватий.
— Поясни, Джордже, що з ним таке? Я не хочу, щоб ти запрошував у гості всіляких диваків!
— Та він не те, щоб дивак. Просто тепер він якось дивно поводиться: буває, відведе кого-небудь вбік і провадить із ним бесіди. А потім нібито усміхається...
Місіс Дорсі була заінтригована:
— Усміхається?
— Еге. Увесь час кого-небудь відводить убік і теревенить, аби тільки слухали, а потім усміхається... — він скривив вуста, показуючи — ось так.
— А про що теревені?
— Щоб, мовляв, не лаялися, не курили, щоб додому не забували писати, всяке таке. Один хлопець піддався, поводить себе тепер так само, а загалом його навсправжки не сприймають. Він ніби зазнався, бо у футбол грає краще за інших.
— Добре, якщо не бажаєш, тоді не запрошуватимемо його.
— Ні-ні! — сполошився Джордж. — Я не можу відмовитися, адже я його вже запросив.
Певна річ, Безіл нічого не відав про цю розмову, і за тиждень на Центральному вокзалі Нью-Йорка шофер сімейства Дорсі перейняв у хлопчиків їхній багаж. Над містом зайнявся малиново-сірий світанок, а всіх перехожих супроводжували маленькі кульки морозяного повітря, яке вони вдихали. Навколо безліччю граней спрямовувалися в небо будівлі: внизу вони здавалися крижаними, немов безбарвна посмішка старого, вище були діагоналі матового золота, що були забарвлені пурпуром по краях, — там, де над нерухомим небом пливли карнизи.
У довгому приземкуватому англійському лімузині — такий автомобіль Безіл бачив уперше — сиділа дівчина, на вигляд його ровесниця. Вона байдуже підставила братові щоку для поцілунку, холодно кивнула Безілу й з кам’яним обличчям пробурмотіла: «Вітаю». Більше вона не зронила ні слова і, здавалося, цілком поринула у власні думки. Напевно, через свою надмірну стриманість вона спочатку не справила на Безіла жодного враження, але не встигли вони доїхати до будинку Дорсі, як Безіл збагнув, що в житті ще не бачив такої красуні! У неї було загадкове обличчя. Довгі вії, що м’яко відтіняли блідість шкіри, майже торкалися щік й ніби намагалися приховати безконечну тугу в її сірих очах; але коли вона всміхалася, на її обличчі спалахував ніжний товариський вираз, немов кажучи: «Продовжуйте далі; я слухаю. Я зачарована! Я... Я так чекала — цілу вічність — цієї зустрічі з вами!». Потім вона згадувала, що сором’язлива, або тужить; усмішка зникала, і дівчина знову опускала вії. Мить, що ледве встигла розпочатися, відразу закінчувалася, залишаючи по собі лише нав’язливу та невситиму цікавість.