— Справді.
— А видаєшся старшим. У твоєму обличчі так багато можна прочитати.
— Ти не розумієш... — уже з відчаєм повторив Безіл.
Прочинивши віконце, вона звернулася до візника:
— Підіймайтеся Бродвеєм, поки ми не скажемо, де зупинитися. — Знову відкинувшись на сидіння, вона мрійливо повторила: — Бездоганне життя. Хотіла б я провадити бездоганне життя. Я ладна страждати, якщо знати заради чого; не бажаю чинити щось мізерне, жалюгідне, нице — нехай у мене будуть лише великі гріхи.
— Та ні ж бо! — сполохався Безіл. — Хіба це вихід? Це хворобливі думки. Ніколи не говори таких речей — ти ж дівчина, тобі всього шістнадцять років. Ти мусиш... мусиш усе обміркувати та частіше згадувати про вічне. — Він спинився, очікуючи, що Жобена його переб’є, та вона мовчала. — Ось я, наприклад, лишень місяць тому викурював по дванадцять або навіть п’ятнадцять цигарок на день, коли у мене не було тренування з футболу. Сипав прокльонами, лихословив і майже не писав додому, тому батьки змушені були час від часу телеграфувати — тривожилися про моє здоров’я. У мене не було почуття відповідальності. До недавнього часу мені навіть і на думку не спадало, що можна жити бездоганно, але варто лише спробувати.
Він зробив паузу не в змозі впоратися зі своїми почуттями.
— На думку не спадало? — тихо перепитала Жобена.
— Ніколи. Я був таким, як усі, навіть гіршим. Мимохідь цілувався з дівчатами й не страждав.
— Що ж... що тебе так змінило?
— Зустріч з однією людиною. — Він різко повернувся до неї й ціною чималих зусиль зобразив на своєму обличчі жалюгідну подобу ледь помітної та сумовитої посмішки Джона Гренбі. — Жобено, у тебе... у тебе є задатки високоморальної дівчини. Я глибоко засмутився, помітивши, як ти сьогодні палила й танцювала ті сучасні, розгнуздані танці, — це ж дикунство. Та ще ті твої розмови про поцілунки... А якщо ти зустрінеш чоловіка, який зберіг цноту і який нікого не цілував, окрім рідних, — тобі ж доведеться зізнатися, як ти жахливо себе поводила?
Вона раптом різко відкинулася назад і рішуче промовила крізь бокове віконце:
— Тепер можете повертати у зворотному напрямку — адресу ми вам повідомили.
— Цьому треба покласти край. — Безіл знову посміхнувся, щосили намагаючись підняти її на сходинку вище. — Пообіцяй мені, що спробуєш. Це не так вже й складно. І коли одного чудового дня у твоєму житті з’явиться чесний і відкритий чоловік, який запитає: «Вийдеш за мене заміж?» — ти зможеш сказати йому, що ніколи не танцювала фривольних танців, окрім іспанського танго і бостону, і ніколи ні з ким не цілувалася... з шістнадцяти років, а можливо, тобі взагалі не доведеться говорити, що ти бодай із кимось цілувалася.
— Це ж нечесно, — сказала вона якимось дивним голосом. — Хіба я не повинна сказати йому всю правду?
— Ти зможеш сказати, що згрішила через незнання гріха.
— Он як.
На жаль, екіпаж зупинився саме біля «Кастл-гауса». Жобена поквапилася всередину і, аби загладити свою провину внаслідок тривалої відсутності, увесь вечір присвятила виключно Скідді й гарвардським першокурсникам. Але, поза сумнівом, вона замислилася — точно так, як він місяць тому. Якби Безіл мав трохи більше часу, йому вдалося б остаточно переконати її, продемонструвавши вплив на оточуючих того, хто веде бездоганний спосіб життя.
Але наступного дня юнак її майже не бачив. Вона втекла ще до сніданку і не прийшла на зустріч із Безілом і Джорджем після денної вистави; даремно вони чекали на неї в «Білтмор-грилі». Під час вечері були гості, Безіл відчув прикрість через те, що Жобена після обіду відразу кудись зникла. Невже його серйозність її налякала? У такому разі її необхідно побачити, переконати, прив’язати до себе невидимою ниткою високої мети. Можливо... можливо, — вона і є та ідеальна дівчина, з якою йому судилося побратися. Від цієї карколомної думки йому затамувало подих. Він почав планувати їхнє майбутнє: вони підтримуватимуть одне одного в досягненні бездоганного життя і жоден з них не подарує поцілунку нікому іншому — на цій умові він наполягатиме, до того ж категорично; дівчина має заприсягтися, що ані на крок не наблизиться до Скідді де Вінчі; а після буде подружнє життя, сповнене високого служіння, бездоганності та любові.
Увечері хлопчики знову пішли в театр. Повернулися вони майже опівночі; Джордж піднявся наверх, щоб побажати матері добраніч, а Безілові доручив дослідити вміст холодильника. У темній кухні, коли Безіл намагався на дотик визначити на незнайомій стіні, де вмикається світло, раптом він почув, як у кухні хтось вимовив його ім’я, та здригнувся: