— ...містер Безіл Дюк Лі.
— Нічого проти нього не маю. — Безіл впізнав манеру Скідді де Вінчі розтягувати слова. — Звичайнісінький хлопчина...
— Неправда, він мерзенний маленький педант, — безапеляційно заявила Жобена. — Читав мені замшілі нотації про мораль, про паління, танці, поцілунки та про те, як в моєму житті одного дня з’явиться чесний і порядний чоловік... ти ж розумієш: чесний і порядний чоловік. Гадаю, що говорив він про себе, бо вихвалявся, яким бездоганним життям він живе. Ох, просто жах, до того ж він говорив настільки єлейним тоном, що мене ледь не знудило. Вперше в житті мені захотілося випити коктейль.
— Не переймайся, він ще дитина, — беззлобно повторив Скідді. — У нього перехідний вік. Встигне ще подорослішати.
Безіл застигнув від почутого; його обличчя палало, щелепа відвисла. Найбільше йому хотілося накивати п’ятами, але він приріс до підлоги.
— Те, що я думаю про праведників, навряд чи можна надрукувати на папері, — повідомила Жобена через якийсь час. — Мабуть, я від природи мерзенна, Скідді; у будь-якому разі, спілкування з пристойними молодими людьми завжди викликає у мене таку реакцію.
— Тоді як щодо мене, Жобено?
Запанувала довга пауза.
— Цього разу зі мною щось трапилося, — врешті-решт, зізналася вона. — Ще вчора я вважала, що між нами все скінчено, Скідді, але відтоді у мене перед очима так і стоїть юрба таких, як цей Безіл Дюк Лі, тільки вже дорослих, і всі вони прохають мене розділити з ними їхнє бездоганне життя. І я відмовляюся — звичайно. Якщо хочеш, я вийду за тебе в Гринвічі — притьмом завтра!
О першій годині ночі у Безіла ще світилося у кімнаті. Тиняючись кімнатою, він подумки розбирав одну судову справу за іншою з Жобеною в ролі лиходійки, але будь-яка з них розбивалася об скелю гіркого приниження. «Мерзенний маленький педант» — ці слова, виголошені з переконаністю й презирством, перекреслили всі високі принципи Джона Гренбі. Він став рабом власних ідеалістичних марень — за останню добу Жобена стала головною рушійною силою його життя, і в глибині душі Безіл відчував, що вона має рацію.
Коли він прокинувся в День подяки, під очима у нього темніли кола. Саквояж, покладений для негайного від’їзду, нагадував про вчорашню ганьбу; Безіл, який ще не зовсім прокинувся, валявся в ліжку, потупившись на стелю; його очі наливалися рясними сльозами. Людина старшого віку могла б прикритися добрими намірами, але Безіл не знаходив собі виправдань. Шістнадцять років він плив за течією без керма і без вітрил, завдяки лише своїй природній боротьбі за виживання, та ще тій обставині, що дорослі, крім Джона Гренбі, ніколи не захоплювали його уяви. Тепер Джон Гренбі розчинився з вчорашнім днем без сліду, і Безіл прийняв як належне, що тепер йому самому, без порадників, доведеться відновлювати свою попередню позицію.
Напевно він знав лише те, що Жобена не повинна виходити за Скідді де Вінчі. Безіл відмовлявся нести відповідальність за такий її вчинок. Якщо знадобиться, він готовий був піти до її батька та все йому розповісти.
За пів години, вийшовши зі своєї кімнати, він зіткнувся з Жобеною в коридорі. На ній був модний блакитний костюм: вузька спідниця та льняна блуза з рюшами біля комірця. Злегка піднявши вії, вона чемно побажала йому доброго ранку.
— Мені потрібно з тобою поговорити, — похапцем пробелькотів він.
— Ой, вибач, — вона усміхалася йому, ніби нічого й не трапилося, що його надто збентежило. — У мене лишень хвилинка.
— Це досить важливо. Я знаю, що викликаю у тебе неприязнь...
— Що за нісенітниці! — вона весело розсміялася. — Я добре до тебе ставлюся. Звідки такі безглузді думки?
Не встиг хлопчак відповісти, як вона квапливо помахала йому рукою і втекла вниз сходами.
Джордж поїхав до міста, і Безіл провів ранок, блукаючи Центральним парком серед лапатого снігу, що вільно кружляв, і продумував промову, заготовлену для містера Дорсі.
«Це не моя справа, просто мені боляче спостерігати за тим, як ваша дочка витрачає своє життя на безпутну людину. Якби я мав дочку з подібним ставленням до життя, я був би тільки вдячний тому, хто зміг би розкрити мені очі, тому я і прийшов до вас. Зрозуміло, після цього я не зможу залишатися у вашому будинку, а тому бувайте».
О чверть на першу, хвилюючись від очікування у вітальні, він почув, як увійшов містер Дорсі. Безіл поквапився нагору, але містер Дорсі вже зайшов у ліфт і натиснув на кнопку. Розвернувшись, Безіл пустився наввипередки з машиною на третій поверх і застав містера Дорсі в холі.