Двері відчинила покоївка, і Безіл інтуїтивно відчув, що в холі на першому поверсі хтось є. Він почекав, поки покоївка піде, потім підійшов до дверей гардеробної та прочинив їх. Там, біля саквояжику, стояла Жобена, роздратована й перелякана водночас. Чи то Безіл, обманутий своєю самовпевненістю, щось переплутав, чи то її личко й справді засяяло від полегшення, коли він увійшов?
— Вітаю. — Вона зняла пальто, повісила його, немов саме для цього сюди увійшла — і вийшла на світло. Її обличчя, чарівне і бліде, випромінювало спокій, ніби вона сіла та склала руки.
— Джордж тебе розшукував, — байдуже повідомила вона.
— Справді? Я бачився з одним приятелем.
З подивом вона відчула легкий запах коктейлю.
— Але мій друг відправився на могилку свого собаки, тому я повернувся додому.
Вона раптом заціпеніла:
— Це був Скідді?
— Він розповідав мені про свого собаку, — похмуро повідомив Безіл. — Що не кажи, а собака — кращий друг людини.
Дівчина сіла на диван і втупилася на Безіла широко розплющеними очима:
— Скідді напився до втрати пульсу?
— Він поїхав на могилу свого собаки.
— От дурень! — вигукнула вона.
— Ти на нього чекала? Невже це твій саквояж?
— Не твоя справа.
Безіл витягнув валізу з гардеробної та заніс у ліфт:
— Сьогодні вона тобі не знадобиться.
В її очах зблиснули сльози відчаю.
— Не здумай пити, — уривчасто сказала Жобена. — Хіба ти не бачиш, на що перетворився Скідді?
— «Стінгер» — кращий друг людини.
— Тобі лише шістнадцять. Гадаю, вчора ти пожартував, коли почав проповідувати ідеї бездоганного життя.
— Звичайно, то був жарт, — погодився він.
— Я ж спочатку подумала, що ти серйозно. Невже ніхто на світі нічого не говорить серйозно?
— Ти подобаєшся мені більше за всіх дівчат на світі, — тихо сказав Безіл. — І це правда.
— Ти мені теж подобався, поки не почав говорити мені, що я не повинна цілуватися.
Він наблизився до неї та взяв її за руку:
— Візьмімо валізу догори, допоки покоївка не прийшла.
Вони увійшли до темної кабіни ліфта і зачинили дверцята.
— Тут десь є вимикач, — сказала вона.
Не випускаючи її руки, він притягнув її до себе й міцно обійняв:
— Це той випадок, коли світло нам зараз не потрібне.
У потягу на зворотному шляху Джордж Дорсі несподівано прийняв рішення. Його зуби зціпилися.
— Зрозумій правильно, Безіле... — він запнувся. — Але скажи: ти пив спиртне на День подяки?
Безіл похмуро кивнув.
— Іноді мене тягне до випивки, — помірковано мовив він. — Не знаю, що з цим вдіяти? У моїй родині всі вмирають від алкоголю.
— Отакої! — вирвалося у Джорджа.
— Але я зав’язав. Дав слово Жобені, що в рот не візьму ані краплі спиртного, поки мені не виповниться двадцять один рік. Вона хвилюється, що я занапащу себе, якщо і далі настільки гультяюватиму!
Джордж якийсь час помовчав.
— Про що ви з нею розмовляли увесь час? Адже я вважав, що ти в гості приїздив до мене, а не до неї!
— Це... це святе, — безтурботно відповів Безіл. — Послухай! Якщо спізнимося на вечерю, попросімо Сема, щоб ввечері не зачиняв вікно в їдальні?
До зірок
Якось під вечір, у скорботному золотистому сяйві пізнього літа, Безіл Дюк Лі та Ріплі Бакнер-молодший сиділи на ганку домівки родини Лі. У будинку мелодійно задзеленчав телефон, обіцяючи загадкові перспективи.
— Я думав, тобі додому час, — сказав Безіл.
— А я думав, тобі.
— Я зараз піду.
— І я теж.
— Чого ж не йдеш?
— А ти чого?
— Та ось вже йду.
Вони зареготали, і через часті позіхання сміх поступово перетворився на якесь булькання.
Коли знову задзвонив телефон, Безіл похопився:
— Мені ще тригонометрію потрібно вивчити до вечері.
— Ти справді восени збираєшся до Єля? — скептично поцікавився Ріплі.
— Збираюся.
— Усі вважають, що це безглуздий намір — тобі ж усього шістнадцять.
— У вересні сімнадцять буде. Ну бувай. Ввечері зателефоную.
Безіл почув, як його мати взяла слухавку нагорі, і відразу розпізнав у її голосі сумні нотки.
— Так... Еверетте, який жах!.. Так... Боже мій!