— Хто така? — суворо запитала Рода, коли він, як в тумані, повернувся до неї. — Я її раніше не бачила.
— Просто дівчина. — Він ледве розумів, що говорить.
— Я це сама зрозуміла. А звуть її як?
— Мінні Бібл, з Нового Орлеана.
— Ото ж бо пихата! Ніколи не зустрічала таких чванливих дівчат.
— Цить! — мимоволі вирвалося у Безіла. — Пішли танцювати.
Лише через годину страждань, тягар Безіла взяв на себе Гектор Крам, і через кілька танців Безіл зміг запросити Мінні, яка тепер була в центрі людського коловороту. Але вона змогла його винагородити тим, що взяла його за руку і потягнула за собою на навислу над темним озером веранду.
— Давно б так, — прошепотіла Мінні, інстинктивно вибравши найтемніший куток. — Я підозрювала, що у тебе нове захоплення.
— Зовсім ні, — з жахом запевнив він. — Вона мені майже як двоюрідна сестра.
— Я завжди знала, що ти непостійний. Але не думала, що забудеш мене так швидко.
Вона потроху наближувалася до нього, поки вони не торкнулися одне одного. Її очі, зустрівшись з його поглядом, сказали: «Хіба це важливо? Ми наодинці».
Раптом, охоплений незрозумілою панікою, він скочив на ноги. Ну хіба міг він поцілувати її ось так — відразу? Між ними тепер стояв цілий рік. Неабияк схвильований, Безіл тинявся туди-назад, повторюючи: «Як я радий тебе бачити!» — і супроводжував це не надто оригінальне твердження удаваним сміхом.
Зберігаючи самовладання, в якому вже відчувалася зрілість, Мінні спробувала його заспокоїти: «Безіле, йди-но сюди, сядь!»
— Я зараз, — видихнув він так, ніби зараз знепритомніє. — Трішки розхвилювався, та й все.
І знову він видав смішок, який навіть йому, наперекір стукоту у вухах, видався дурнуватим.
— Я приїхала на три тижні. Хіба це не дивовижно? — і, з виразною теплотою в голосі, додала: — Пам’ятаєш, як того дня, на веранді у Білла?
У відповідь він зміг лише пробурмотіти:
— Я тепер вдень не можу — працюю.
— Зустрічатися, Безіле, можна і ввечері. Тут лише пів години автомобілем.
— У мене немає автомобіля.
— Ну, можеш у рідних попросити.
— У нас електромобіль.
Вона терпляче вичікувала. Він, як і раніше, її зачаровував — цікавий, непередбачуваний, дещо сумний.
— Я бачив твою сестру, — випалив він, сподіваючись хоча б таким способом подолати якусь хворобливу, нестерпну святобливість, яку насилала на нього Мінні. — Ви з нею схожі, як дві краплі води.
— Справді?
— Це було якесь диво... — сказав він. — Просто диво! Зараз розповім...
— Я слухаю. — Вона склала руки на колінах і приготувалася слухати.
— Так ось, сьогодні після обіду...
Музика кілька разів замовкала і починалася знову. Тепер оголосили перерву, і в тиші на веранді почулися рішучі кроки: піднявши голову, Безіл побачив Роду та Гектора Крама.
— Мені час додому, — пискнув Гектор ламаним голоском. — Ось Рода.
«Відведи Роду на причал і штовхни в озеро!» — спало на думку Безілу. Але насправді він ввічливо підвівся.
— Де ти вештаєшся, Безіле? — сказала Рода з образою. — Чому ти не повернувся?
— Я якраз йду. — Коли він обернувся до Мінні, голос його злегка здригнувся. — Привести твого кавалера?
— Ні, не турбуйся, — сказала Мінні.
Вона не сердилась, але була дещо здивована. Звідки їй було знати, що хлопець, який настільки покірно дозволив відвести себе геть, саме цієї миті заробляє на навчання в Єлі?
Рідний дід Безіла, який колись був членом комісії університету штату, від самого початку хотів відмовити онука від вступу до Єля; а тепер і мати, уявивши, як її син, голодний і обірваний, щулиться в мансарді, приєдналася до дідових умовлянь. Сума, на яку Безіл міг розраховувати з її боку, була значно меншою за необхідний мінімум, і хоча він вперто не бажав здаватися, його умовили «про всяк випадок» подати документи в тутешній університет.
В адміністративному корпусі він зіткнувся з Едді Пармелі, який представив йому свого супутника — невисокого на зріст і захопленого японця.
— Так-так, — не втримався Едді. — Отже, Єля тобі не бачити?
— І я Єля не бачити, — несподівано встряв містер Утсономі, здивувавши співрозмовників. — О, давним-давно Єля не бачити! — Він несамовито розсміявся. —Так. Справді.