— Містер Утсономі — японець, — пояснив Едді, підморгуючи другу. — Теж абітурієнт.
— І Гарвард, і Принстон теж не бачити, — продовжував містер Утсономі. — Вдома мені пропонували обирати — я вибрав тут.
— Невже? — майже обурився Безіл.
— Звичайно, тут потужніше. Більше селян — відчувається сила та запах землі.
Безіл здивовано витріщився на нього.
— І вам це подобається? — недовірливо запитав він.
Утсономі кивнув:
— Тут я спізнаю справжній американський народ. І тут навчаються дівчата. У Єлі самі хлопчики.
— Але ж тут немає університетського духу, — терпляче пояснив Безіл.
Утсономі перевів нетямущий погляд на Едді.
— Чудово! — пояснював Едді, розмахуючи руками. — Дивовижно! Самі розумієте.
— До того ж дівчата тут... — почав було Безіл, та раптом затнувся.
— Ви знайомі тут дівчата? — усміхнувся Утсономі.
— Ні, не знаю, — рішуче сказав Безіл. — Але я знаю інше: вони не схожі на тих, що приїжджають на бали в Єль. Я взагалі не впевнений, що тут влаштовують бали. Ні, може, місцеві дівчата і нічого, але вони не такі, як ті, яких зустрічаєш в Єлі. Тут вони — просто студентки.
— Чув я, що залицяєшся до Роди Сінклер, — перервав Едді.
— Авжеж! — іронічно всміхнувся Безіл.
— Тогорічної весни вони мене час від часу запрошували до себе на вечерю, та тепер, коли ти водиш її на всі танцюльки...
— На все добре, — квапливо розпрощався Безіл.
Він різко вклонився на шанобливий нахил голови містера Утсономі та пішов геть.
З моменту прибуття Мінні питання щодо Роди почало набувати загрозливих масштабів. Спочатку Безіл просто байдуже ставився до її персони, хоча і трохи соромився її мереживного вбрання, котре викликало дивні думки, однак тепер, зрозумівши, як безжалісно його експлуатують, Безіл зненавидів її. Коли вона скаржилася на головний біль, в його уяві цей біль переростав у затяжну, страждальну хворобу, від якої вона не зцілиться аж до осені, коли він поїде на навчання. Але восьми доларів на тиждень, що платив йому двоюрідний дід, мало вистачити на проїзд до Нью-Гейвена, і Безіл розумів, що мати нікуди його не відпустить, якщо він не втримається на цій роботі.
Не знаючи правди, Мінні Бібл була заінтригована тією обставиною, що хлопець танцював із нею лише раз чи двічі за вечір, та й то ставав понурим і замикався в собі. Спочатку така байдужість зачаровувала її та, мабуть, дещо засмучувала. Та рано сформований бурхливий темперамент заважав їй надалі миритися з такою зневагою, і Безіл болісно спостерігав, як у нього один за одним з’являються суперники. Часом він вважав, що Єль потребує надто високої ціни.
Всі надії він покладав на одну подію, що мала відбутися. Ішлося про вечірку на честь від’їзду Мінні: Кампфи орендували Коледж-клуб, Рода туди запрошена не була. За відповідної атмосфері та за сприятливих обставин йому вдасться урвати для себе хоча б мить її від’їзду; і тоді він буде впевнений, що в її серці залишиться його незгладимий відбиток.
За три дні до вечірки він повернувся з роботи о шостій; біля будинку стояв автомобіль Кампфів, а Мінні самотньо сиділа на веранді.
— Безіле, мені треба з тобою поговорити, — промовила вона. — Ти зовсім віддалився від мене.
Сп’янілий її появою на доволі знайомому ґанку, Безіл не знав, що їй відповісти.
— У нас сьогодні родинна вечеря в місті, до неї залишилася рівно година. Чи не хочеш кудись поїхати? Я до смерті боялася, що наразі повернеться твоя мама і подумає, що я вкрай знахабніла, коли вже прийшла без запрошення до твого будинку. — Вона говорила пошепки, хоча поблизу не було нікого. — Як би мені хотілося, щоби батьки звільнили старого водія. Він підслуховує.
— Підслуховує що? — запитав Безіл, у якого вмить спалахнула підозра.
— Просто підслуховує.
— Зробімо так, — запропонував Безіл. — Нехай він довезе нас до дідового будинку, а там я візьму електромобіль.
Каштановими кучерями на її чолі грався теплий вітерець; машина плавно рухалася вздовж Хрест-авеню.
Підігнавши авто, Безіл відчув тріумф власного єства. Було одне місце, яке він зберігав спеціально для таких випадків — невеличкий спуск із дороги, що залишився після розбивки Ландшафтного парку; Хрест-авеню в цьому місці продовжувала бігти десь нагорі, ні на кого не звертаючи уваги, а за милю внизу на мілинах Міссісіпі виблискували яскраві проміні вечірнього сонця.
День нагадував, що літо добігає кінця; воно вже минуло свій зеніт, і те, що від нього залишалося, треба було використовувати, поки воно остаточно не зникло.
У нього в обіймах Мінні раптом зашепотіла: