— Ти для мене — головний, Безіле... Лише ти.
— Але ти сама зізналася, що тобі подобається кокетувати.
— Знаю, але це вже в минулому. Років у тринадцять-чотирнадцять мені подобалося, коли мене називали легковажною, бо чхати я хотіла на їхню думку; але приблизно рік тому я почала розуміти: в житті є речі важливіші, і, чесне слово, Безіле, я спробувала виправитися. Але боюся, ангелом я ніколи не стану.
Поміж громадськими лазнями й павутиною шосе на протилежному березі річка сяяла тонким багровим відблиском. Знизу долинав гуркіт і свист далекої залізниці; над тенісними кортами Проспект-парку долинав дитячий гомін.
— Справді, Безіле, я не така, як видаюся на перший погляд, бо те, про що я говорю, має глибокий підтекст, однак ніхто мені не вірить. Ти ж знаєш, наскільки ми схожі з тобою: для хлопця, напевно, це не так важливо, але дівчина мусить стримувати свої почуття, а мені це нелегко, тому що я жахливо емоційна.
— Невже ти ні з ким не цілувалася відтоді, як повернулася додому із Сент-Пола?
— Ні з ким.
Безіл відчував, що вона бреше, причому досить рішуче. За кожного з них говорило серце, а його мова не призначена для точних формулювань, в усі віки воно схильне до напівправди та недомовок. Вони зібрали воєдино всі відомі їм фрагменти романтики, аби скроїти одне для одного покрив, теплий, як їхня дитяча пристрасть, і чудовий, як відчуття дива.
Раптом він відсторонив її від себе, поглянув на неї і видав приглушений радісний вигук. Вона була тут, в її освітленому сонячним променем обличчі — вона, та сама обіцянка — у вигині її губ, і в косій тіні від носа у неї на щоці, і в очах, що сяяли матовими відблисками; вона обіцяла вести його туди, де він завжди буде щасливий.
— Скажи, що кохаєш, — прошепотів він.
— Я в тебе закохана.
— О ні. Це різне.
Вона завагалася:
— Я ще ніколи нікому цього не говорила.
— Ну, будь ласка, скажи.
Вона спалахнула рум’янцем, ніби їй стало спекотно від призахідного сонця.
— На моїй вечірці, — прошепотіла вона. — Вночі це простіше.
Коли автомобіль під’їхав до його будинку, вона, не виходячи з машини, мовила:
— А ось іще чому приїхала до тебе: дядько не зміг орендувати клуб на четвер, тому вечірка буде в суботу ввечері, на звичайних танцях.
Безіл у задумі підіймався східцями: Рода Сінклер теж улаштовувала звану вечерю в Коледж-клубі саме того вечора.
Питання стояло рубом. Місіс Рейлі мовчки вислухала його непереконливі виправдання, а потім сказала:
— Рода перша запросила тебе в суботу, крім того, у неї й так уже є поміж запрошених одна дівчина без кавалера. Я, звичайно, не знаю, як Рода поставиться до того, що ти її підведеш, але добре знаю, як поставилася б до цього сама.
А зранку його двоюрідний дід, проходячи повз складське приміщення, зупинився і запитав:
— Якась плутанина з вечірками?
Безіл захлинався поясненнями, та містер Рейлі перебив:
— Не розумію, навіщо так ображати дівчинку. Раджу як слід подумати.
Безіл і без того губився в роздумах; суботній день наближався до вечора, його чекали і тут і там, а він не знав, що робити. До Єля залишався ще місяць, а до від’їзду Ерміні Бібл — яка так і не пов’язала себе жодними зобов’язаннями, нічого йому не пообіцяла, яка ображена та втрачена назавжди! — лише чотири дні. У Безіла, котрий ще дещо затримався в підлітковому віці, далекоглядність замінювалася нетерпінням, для якого майбутнє вимірюється одним днем. Сяйво Єля меркло поруч із можливістю тієї незрівнянної години.
А з іншого боку, грізною примарою маячив університет штату, біля брами якого снували примари, що на очах перетворювалися на потворних фермерів та дівиць. О п’ятій годині вечора, зневажаючи себе за слабкодухість, Безіл зателефонував і попрохав покоївку Кампфів передати, що він захворів і сьогодні прийти не зможе. Але із марудними однолітками він теж сидіти не збирався: захворів так захворів для всіх. Родині Рейлі не буде в чому його докоряти.
Слухавку взяла Рода, і Безіл ретельно зобразив хрипкий напівшепіт.
— Родо, я захворів. Лежу в ліжку, — ледве пробурмотів він і додав: — Добре ще, що телефон у мене в кімнаті, — принаймні, можу зателефонувати.
— Хочеш сказати, що ти сьогодні не з’явишся? — в її голосі лунали гнів і образа.
— Я захворів, не встаю з ліжка, — вперто повторив він. — У мене остуда, усе болить... і нежить.
— Може, все-таки прийдеш? — в її голосі хворий не почув ані краплі співчуття. — Ти обіцяв. Інакше буде на дві дівчинки без кавалерів більше.