Були в Україні часи, коли у містах і селах на довгі години виключали електрику. Чи воду. Чи гарячу воду. Чи холодну. Чомусь чиновництво гадало, що так економніше. Найважче переживалося те, що коли вже навіть в тебе в будинку з'являлася електрика, на ретрансляторі її ще не було, так що сидиш, бувало, як рогуль, при світлі, але без вечірнього кіна по 1+1. Але якщо світло відключали зазвичай ввечері, коли воно точно дуже потрібно, то з водою була суцільна лотерея з ефектом несподіванки. Ну, стандартний варіант з намиленим тілом в душі чи нанесеною фарбою для волосся вам знайомий. Але нещасний випадок з моїм поверненням в обід додому не залишить байдужим нікого. Всі мусять тут кривитися і морщити носи — читайте перед дзеркалом. Коротше, щось я була забула вдома і прибігла з уроків на п’ять СЄК. Здалеку в дворі мене примітив Дік і теж заспішив додому: зголоднів же з ранку. Щасливий, що мене побачив, біжить, аж летить, вуха на вітрі, як у вівчарки, встали. А так то він капловухий, мов підсвинок. Ми так Діка й звали інколи: «Свиня паршива». Це була вже третя стадія після «Дікулі» й «Діка», коли він демонстративно нас ігнорував. Ага, мама ще називала його «Діктіс», це коли він повну фігню якусь утворить, і йому світить капєц. Мене в таких випадках вона називала «Ірина».
Так от, прибігає Дік щось підозріло такий весь лагідний. Хвостом хилитає, збирається лапками мені в плечі впертися. І тут до мене починає доходити. Потроху. Спершу майже невловимо, тихо-тихо, а відтак безжально і фатально:
— ГАМНО!!!
Цей друг чєлавєка, ця домашня скотина мисливсько-сторожової породи, весь, цілком і повністю десь вивалявся в людському гівні. Це вам, перепрошую, не коров'яче, в якому він вивалювався і їв його ще з самого дитинства — кажуть, цуцикам корисно. Це було саме те, жахливо смердюче людське гівно, якому тільки котяче може скласти конкуренцію в конкурсі ЗМЗ.
— Фу, Дік! Пішов на фіг! Киш! Аааа!!! Не лізь до мене!
А Дік іще більше радів. Почала хазяйка кричати і скакати ні з того, ні з сього — он як круто з ним грається!
— Ану марш додому, падлюко! — я дивилася на годинник. Мій святий порив вернутись на контрольну було вбито. Хтось же мусить цього дебіла тягнути в ванну й відмивати від гівна.
Як на зло, вдома ще був тато.
— Шо воно так смердить?
— Шо-шо… Гівно! І я не перебільшую, до речі. Дік вимазався в гамні весь.
— Бігом давай мий його! — закипав тато. — Фе!
Я затягла Діка за шкірку в ванну. Тягти було нелегко, туша впиралася. Завжди він так: впирається, потім терпить у ванній, поки його намилюють і змивають, а потім уже чистий вискакує і з розбігу бочком витирається об доріжку в коридорі. Чи об меблі. Чи об будь-що, що йому в хаті трапиться.
Все. Найважче ніби зроблено. Дік стоїть і смердить у ванній. Навколо всі ці НАШІ шампуні, гелі для душу, стильні мочалочки… А він, падлюка, стоїть у ЧУЖОМУ гамні. Випиваю на нього банку шампуню. Водночас іншою рукою беру душ і відкручую мізинцем кран. Отак і стою раком з душем в одній руці, з шампунем в іншій і з загівнюшеним Діком у ванній: ВОДИ НЕМА. Ніякої. Ні гарячої, ні холодної. Піздєц.
— Тато-о-о!!! Шо робити! — заверещала я з ванної, бо ж не можна було вийти і випустити Діка.
— Не знаю, шо робити! — тато був дуже злий. — Масти собі голову. Твій пес, ти його й мий.
— Таж води нема!
— То йди до криниці.
— Таж Дік вибіжить!
— Ну то будеш всю хату тоді мити.
Отака халепа. Вода могла бути в чайнику.
— Стій тут, — дуже серйозно кажу я Діку, аж він зрозумів.
Я принесла чайник, вилила на пса. Намилила його. Не пам’ятаю, чи вдягала я тоді рукавичку для фарбування голови. Смерділо так, що було вже все одно.
Ну, але поки що лише намилила. Вода закінчилася. Шо робити? Йти по сусідах.
— Тьотя Лена, добрий день. У вас нема, випадково, води запасної? Наш Дік в какашках вивалявся.
В тьоті Лени був запас три літри води для квітів. Гарної, відстояної. Вона щедро віддала її мені для асенізаційних спа-процедур.
Не питайте мене, як мені це вдалося. Але я справді вимила велетенського переляканого Діка (дійшло йому, нарешті, у що він вляпався!) у цих трьох літрах. Навіть мила на ньому не лишилося. В критичних ситуаціях людина здатна творити чудеса.
Кажуть, що пес подібний на свого господаря. Не знаю, на кого з нас конкретно був подібний Дік, але всім було далеко до його зухвалості, ліні, поводження собі на умі, любові до солодкого і… чистоплюйства. Останнє видавалася найбільшим парадоксом. Дік, що міг собі запросто вивалятися в коров'ячому, а то й у людському гівні, Дік, що забрьохувався всім своїм жовтим животом аж по чорну спину і ставав повністю коричневим, у болоті під лісом, Дік, що, повичісуй з його шерсті всі реп’яхи, став би китайською голою собачкою, цей пес ЖИТИ НЕ МІГ БЕЗ БІЛОСНІЖНОЇ КРОХМАЛЬНОЇ ПОСТЕЛІ.
Тільки там він мав найсолодші сни. Мусив врізатися в купу щойно попрасованої постелі й заритися в неї. Паничем, видно, був у попередньому житті, сучий син. (Сука, мама його, до речі, двічі чумкою хворіла й вижила, того в цуциків такий імунітет хороший.) Найбільше Дікові подобалася свіжа постіль на татовому з мамою ліжку. В спальні. Приглушені тони, запах дорогих парфумів, кінг-сайз бед… Діковий розмірчик, одним словом. Якщо до нашого приходу додому ця скотина встигала виспатися і звалити зі спальні (прим’ята на один бік морда, осоловілі очі, не вельми бадьора хода), то сліди від нечистих лап на білосніжних наволочках продавали його незгірш, як палив би напис «Тут був Пес».
У Квітки була сука Лінда, ровесниця і подружка Діка. Дружба їхня полягала у взаємному гастрономічному тероризмі. Варто було Дікові зайти до Лінди в гості, як вона відразу кидалася до своїх п’яти рожевих мисочок. Там уже з кілька днів квасилися найкращі сорти м'яса, риби й сирів — Лінда просто не бажали їх їсти. Зате з появою Діка спанієлиха розуміла: діло труба. Зараз це всесильне одоробало кинеться на її мискову батарею і на раз-два-три все поковтає. Так що Лінда, варто їй було почути звук близької катастрофи в під’їзді (шкряботіння Дікових кігтів чи мій голос), бігом перепрошувала свої миски. І цямкала все, що встигала, до появи свого апокаліптичного друга Діка.
З Діковими мисками була подібна історія. Він теж довго крутив носом перед своїми кашами й борщами — виловлював там сирок, м'ясце чи мозкові кісточки, а гарнір лишав напризволяще (весь в мене, молодець!). Воно там в Діка сохло, ми з Гапою час від часу робили рефреш його мисок недоїденим борщем чи зупою. Зливали йому все, що самі не хотіли. Таким чином і мама бачила, що в дітей порожні тарілки — значить, діти не голодні, і в Діка чаша не пустішала. І мити тую чашу не треба було так часто. Бо відшкрібати нігтями шматки засохлої каші вперемішку з шерстю — не задуже естетське заняття. Дік нас за це ненавидів — за цей постійний апгрейд його немитих мисок несмачними зупами. Він бридливо нюхав свої тарілки й покірно йшов класти голову нам на коліна: да-а-айте відбивнушку, дааааайте курячу кісточку з невигризеним м'ясцем!
Але коли в гості приходила Квітка з Ліндою, Дік кардинально міняв свої їстівні пріоритети. Спочатку кидався виїдати все з мисок, щоби не дісталось гостям, а потім займав свою стратегічну позицію канюки під столом. І Лінда дійсно, зайшовши в хату, зразу бігла до Дікових мисок, хоча їжа в неї вдома була в 700 разів крутіша, але ж всі собаки знають, що пижджене завжди смачніше… До речі, Діковий апетит стимулювали не тільки собачі гості, а й людські. Кожен чужий, без винятку, либонь, уявляв собі Дік, запросто міг побігти до його мисок і повиїдати його вчорашній борщ Ще й водичкою запити і кашею засохлою закусити, яку він по кухні порозкидував, вибираючи шматочки м'яса. От такий універсальний рецепт підтримування вашого домашнього улюбленця ситим і пригожим: пускайте до хати гостей.