— А ще ти боїшся вантузів, — припускала я, — бо вони нагадують тобі про гумових качечок.
— Всьо-та ви знаєте, доктар…
Так там Качечка й висіла, поки не приїхала Вася, котрій начхати було на наші забобони.
— Я знаю, як ми це зробимо! Є один спосіб… — примружилась вона.
Коли ми знімали з верхатури качечку держаком від швабри, та жалісно дивилася в очі Васі й ніби промовляла: "Не віддавай мене їм!"
Ведмідь стояв і нерухомо споглядав качечку:
— Ага, і зараз вона переведе на нас очі і скаже: "Ви теж не викидайте мене! Я останній захист цієї кімнати від Сил Зла!" і ми обісцяні побіжимо всі втрьох геть щойно вимитим коридором…
СЕРЖАНТ ВИТЯЖКА
Ми сидимо на кухні. І куримо цигарки. Тьолки — бо курять. Я — бо сиджу з тьолками. Плюс дизайн хороший: сірий, в полосочку.
— Я курю, бо це в мене гопнічний рефлекс… І ви дві гопніци в вєчєрнєм свєтє… — задумливо видихаю дим. Його багато, бо курити я не вмію.
— Карпа, закрий рот, відкрий витяжку. — Ведмідь хамить в вєчєрнєм свєтє.
— О, точно. Можна замість слова "рот" казати "витяжка". Закрий свою витяжку!
— Дуже по-армійськи звучить, — погоджується Ведмідь.
— Ага, по-армійськи. Сержант Витяжка.
Вася до мене, тикаючи в покоцану давно колись ногу:
— А цей шрам у вас звідки, сержант?
— Це я з лжка впав… У сенсі, у В'єтнамі.
Вася:
— О, в мене теж такий є! — Показує подібний шрам у себе на гомілці. — Це я з лавочки впала… Ну, в смислі, тоді, в Перл-Харборі…
Медвідь задирає свою штанину:
— А це я… не побрила ноги. Ще тоді, тоже в Перл-Харборі.
ГОЛОВНИЙ ПРЕДМЕТ *ЕБЛІВ
А, щоби не забути сказати. Бо так нечесно. Алігарх, зглянувшись над нашим позірним зляганням із півздутим Дарт Вейдером, подарував нам ліжко. Справжнє Ліжко. Пахуче й індонезійське. За купу грошей. Я сама вибирала.
Ліжко тепер кочувало в нас із кімнати в кімнату. Щоби досягти максимального фен-шую.
Спали ми на ньому всі втрьох. Але при бажанні місця би стало ще двом красивим тайським емігранткам.
— Слушай, Карпа. Давай ми в кліпе "Секс" снімєм ету кравать? — пропонував деколи заощадливий Медвідь. — На декораціях зекономимо.
— Щоби на ньому сидів екс і їв депресивно шоколадки?
— Нє, — каже Вася, — треба щоби твоїми ексами були ті чотири чуваки з харківського балету.
— Балєруни?
— Пі-джеї! — Ведмідь.
— А ми за сценарієм маємо з ними усіма переспати. — Вася. — Ой.
КВАРТИРНИЙ ПЛАН
— О, тьолки. Давайте зробимо собі в коридорі Алею Звйозд! — кричить Вася, підібгавши ноги на здутій половинці Безіменного Матрацу. Він зелений, плаский і нам його дав Кучерявий Хлопчик як запоруку того, що ми не повернемося на його жилплощу.
— Точно, — кажу я, — наші імена плюс імена Чайника Лєни, Дарта Вейдера, Шерлока Голмса…
— А ще би кльово, щоби там лампи денного світла так запалювалися поступово, — каже Вовчик, — пум, пум, пум!
— Та нє, — раціоналізую я, — ми не зможемо реально встановити такі лампи… треба щось простіше типу…
— О, точно. Можна цю, як її, гі… гі…
— Гільйотину? — підказує Ведмідь.
— Гєрпєс? — питає з надією Вася.
— Та нє, — каже Вовчик, — гі… гі… ну, на Новий рік!
— Гірлянду! — видихаю я.
— Гірлянду, — погоджується Вовчик. — І силіконом покрити все.
— Прощайте, Карпині сіські! — Радіє Ведмедець.
— Вовчик, скажи їй! — благаю я.
— Що сказати?
— Що цицьки не силіконові.
— Не силіконові.
— Ага. Значить, прийдеться знову все купляти в будівельному супермаркеті… — зітхає Ведмідь.
Отак вони й жили. Пизділи цілими днями про будматеріали, час від часу їздили по них у супермаркет і поступово порожня квартира переставала бути порожньою — її починав заповнювати хлам. Ремонт поки що мав лише пасивний характер — будувалися плани і складалися мертвим гамузом будматеріали. Вже сто п’ятдесят разів "перефарбовувалася" кухня (від помаранчевих кругів а-ля диско-сімдесяті до зелено-рожевих смужок а-ля взагалі невідомо що). Нахабним чином з журналів видиралися всі сторінки з дизайнерськими кухнями-камінами і навіть клумбами.
— Тут ми ставимо барну стійку, а тут вішаємо гамак! — махав лапами Ведмідь.
— А коло цієї стінки виставляємо бухло! — додає Вася, ніби не знає, що в алкоголю в цьому домі не буде жодного шансу накопичитися в виставочній кількості. Це ми з Вовчиком по фітотерапії виступаємо, а в харківських тьолок свої пріоритети.
— І все-таки хто ж нам допоможе з ремонтом… — риторично зітхала я. Сама я робити не вмію геть нічого. Руки зі сраки, казала мама. На те я їй казала, що ліпше буду мудрою й зароблятиму гроші, а вже фізичну роботу хай хтось робить за ці самі мої гроші… нонсенс, карочє, виходить якийсь. Та й грошей я не стільки заробляю, щоби платити заробітчанам з Тернопільської області. Навіть на молдаван не вистарчить. Ех, пройдеться напрягати друзів. Тільки от кого? Покреативити і насрати після себе — таких у нас повно. Генії всі непрактичні. А от де взяти парочку робочих рук з мозолями? В голову обережно шкрябається ідея:
— А прикиньте, я зараз буду дружити тільки з високими, щоби вони у нас фарбували стіни і закручували патрони. А маленьких всіх — в расход.
— Та нє, маленькі можуть плінтуса робити. Підвіконники мити там. Або в унітаз лазити. — Ведмідь мій фашизм побив практицизмом.
На тому ми десь і застрягли. Вовчик остаточно до Києва все так і не переїздив, іноді заглядав лише на вихідні. Ремонт у виконанні тьолок, без чоловічого рукоприкладства, часто застрягає на стадії вирваних із дизайнерських журналів сторінок. Але ж ми просунулися далі?
Так, накупивши гори потрібних і непотрібних будматеріалів, залишивши тьолкам гроші на хазяйство, я поїхала до Мюнхена знімати придуркувату церемонію вручення нагород великим селебрітізам шоу-бізу. Робота в мене така. І не фізична, але щось геть не розумова.
ТРОХИ ПРО РОБОТУ
У нас на роботі був бос. Ну, він не те щоби дуже хотів собі — бути босом. Але якщо мені насрати на роботу, ця фекальна тенденція автоматично і на боса поширюється. Він був голова департаменту продакшн. Тобто нашого відділу, що єдиний хоч чимось реальним займається — знімає й монтує власний програмний продукт каналу. А не просто весь день стримить у чатах і жеже, обливаючи від заздрості гімном своїх же співробітників. Щось я тут про гівно багато… А, так. Бо ж цього шефа звали Ніно.
— Ніно-гамно! — закричали якось радісна і хором Вася з Ведмедем, не знаючи у своїй святій наївності, що цей серб розуміє російську.
Ніно ненавидів нас усіх. Вважав нас тупими недолюдками. У нього від цього смикалася щока, око й ніс. Мені було жалко Ніно, такого самотнього, такого нервового і переповненого ненавистю до цієї країни і всіх її проявів. Втім, звільнятися з проекту цей висококласний спеціаліст, що зійшов до нас із європейського неба налаштовувати роботу українського каналу, чогось не поспішав. Видно, платили нормально. Разів так у п’ять більше, ніж громадянину України на цій же посаді. У нас загрозливо гостинний ринок праці в державі.
Ніно (наголос на останній склад, як ви зрозуміли з рими про гамно) спершу вважався італійцем. А потім всі взнали, що він серб. Я дуже люблю Сербію, Белград, Нови Сад, Саву Дам’янова і Милорада Павича. За все моє життя я знала тільки двох гівнистих сербів, і обоє вони жили в Києві. Видно, подібне до подібного тягнулося.
Так от, мені було шкода Ніно. Він мав постійний синдром недойобу і фотографію фарбованої білявки в гаманці.
— То його нещасна любов! — шепотілися по закутках колеги.
— Да, странний он. Я давно ему гаваріл — пашлі, тьолок виєбєм, — а он ні в какую.