— Да уж, нічим не зайнята, — огледів унітазну й позіхаючу мене Ведмідь. — Ходить тут без діла. Підпиши нам, Карпа, заповіт.
— Як умру, то поховайте, чи як там? — Вася.
— Там не так. — Ведмідь.
— Так.
— Не так.
— Дададададада!
— Нєнєнєнє!
— Дадададада!
— Нєнєнєнєнє!
— Тьолки, зробіть мені каву, — кажу я.
— Нє, ми не можемо. Ми сперечаємось — не бачиш?!
…А то якось ми, як всі тьолки, їздили в метро. Цікаво так, там телевізор показує цуциків для телефонів і шматки показів мод.
— О, диви-диви, — каже Вася, — у тої моделі нема пупка!
— Фу! — каже Медвідь. Але ще гірше би було, якби вона йшла і помахувала пуповиною.
— Ага, — кажу я, — і до пуповин тоді би продавалися всілякі там аксесуари. Дзвіночки…
— Точно. І ти би нам такі привозила з Індії.
— А взагалі, давайте ліпше видавати газету.
— Камсамольській полдєнь?
— Нє. Надєжда калхоза.
— Влажная роза — надєжда калхоза.
— І знімемо серіал. Про наших ексів, гіпертрофовано.
— Буде серіал про мене, — каже Ведмідь. — Бо ж я Надєжа.
— Нє, каже Вася. — Серіал про бойфрендів. Тому про тебе буде дві серії, а про Карпу решта 300… Плюс повнометражний фільм в бонус.
— А про тебе, Васо?
— А про мене одна. Я і мій рожевий фалоімітатор. Правда, в нього батарейки сіли перед новим роком…
…А то якось ми, як всі тьолки, збиралися в баню.
— В сауну? — перепитала я у Медведця з надією.
— Нє, іменна в баню! — вердикт був невблаганним. — Із віниками. Не знаєш харошої бані, Карпа?
— Та звідки?
— Ну ти ж там ходила недавно зі своїми пацанами з групи!
— Фу, пацани в її групі жирні!
— Нє, Васо, там тіки один жирний… — Медвідь зробив спробу благородства. Я її ліквідувала:
— Ну, але пацани з моєї групи реально ходять в баню з ЖИРНИМИ дядьками, бізнесменами всякими. Ті їх потім на роботу беруть…
— Нє, ми не тим будемо в бані займатися, після чого на роботу беруть. Ми туда чисто попаритись, — наполягає Ведмідь.
— Та не знаю, не знаю я бані! — вже ледь не кричу я. — Не ходила я туди ніколи! Не люблю я жирних дядьок, та ше й з розпареними маленькими піськами і березовими листочками, що поприлипали їм до срак!
Вступає хор Вірьовки:
— Фу-у-у-у-у!!!!
— Спитайся в Вадіма. Видавця нашого. Він у нас по банних ділах виступає. Ходять там по 15 мужиків в одну баню… — Я дивно якось даю поради.
— Ну і спитаю! — вдовольняється Ведмідь.
— Тільки де ми ще знайдемо дванадцять тьолок? — не розумію я.
— Нашо нам іще дванадцять тьолок? — Ведмедю навіть не приходять в голову поняття економії. Бо ж в бані платиш за годину, а не за кількість тьолок.
— А я знаю? Мужики ходять по 15 штук пузатіків. Значить, так нада.
— Ми ж не їбатися там будемо, — рубає Ведмідь.
— А 15 штук пузатих мужиків там шо — їбуться?! Вони ж жонаті! — я закипаю.
— О! — піднімає вказівний палець Ведмідь. — Ото ж бо й воно. Не додому ж ходити їбатися п’ятнадцятьом пузатим і жонатим мужикам.
А то якось ми, як всі тьолки, читали чужі есемеси.
Отже, чужий есемес бойфренду: "Я впєрвие в жизні здєлала кунілінгус. Єйо піська вкуснєє, чєм твая. Всьо, пака".
А Ведмідь на презентації нашого альбому "In ЖИР" написав есемес: "Ти моя єдина любов" і розіслав по всіх номерах у своїй телефонній книзі. А Вася написала есемес "Нам піздєц", відіслала його Ведмедю, вдарилася головою об сцену і зомліла. Струс мозку і чорний рот цілий тиждень зранку. І наші дві подруги переспали. Але це ж таке. Як всі тьолки…
…А то якось ми, як всі тьолки, були апчнимі женщінамі. З тьолочного погляду навіть не алчними, а алчущімі справєдлівості. Алігарх не день народження пообіцяв мені новий лептоп, тим самим віднадивши всі нові лептопи з інших напрямків: Вовчик он хотів мені подарити, наприклад, а я: "Та не треба, та я вже пообіцяла прийом цього подарка з іншого боку". Але обіцянка-цяцянка. Пройшов мій горопашний день-народження, подарунків було мало, як завжди. Тьолки подарували мені столик-годинник, що ідеально підходив до дизайну їх кімнати "Чорничний йогурт-вбивця".
— Дарую вам цей столик… — зітхнула я, після того як насолоджувалася подарунком цілих дві хвилини.
— У-їіііі!!! — заверещали тьолки й, схопивши столик, радісно побігли до себе в кімнату його ставити.
Вовчик, розчарувавшись у подарунку-комп'ютері, вирішив подарувати мені джипіес для ходіння по горах. Тільки от треба було взнати, яка модель краща…
Гапа подарувала сумного фіолетового віслючка (теж ідеально вписався тьолкам у кімнату) і сказала:
— Якщо ти колись будеш думати, що тобі хуйово, подивися на цього осла. Йому хуйовіше за всіх на землі.
Діти з Reis Mit Scheis довго встидалися приходити без подарунка, але я їх вламала, пообіцявши нещадну інтелектуально-духовну експлуатацію в майбутньому.
Параноїд прийшов з квіточками.
Артур подарував чудове крісло, яке я потім подарувала Reis Mіt Scheis-ам.
Інший Артур подарував чорний диско-шар. котрий я потім подарувала першому Артуру, щоби він був диско-bеаr-ом.
Артим, як завжди, подарував мобільний телефон, який я, як завжди, скоро загублю.
Злюка і її Мущіна подарували шикарну шоколадну постіль (в сенсі, кольору такого, не липку) — от буде мені придане. І прати нечасто треба, сказали тьолки.
Але ж Алігарх… Алігарх не подарував нічого! (Сніданок з фуа-грою в ресторані коло його дому ж не рахується?) І тьолки знову сказали:
— Нє, Карпа, давай таки ми його вимутимо. Хай дарить.
— Та ну, — без надії навіть не сподівалася я, — не подарить. Відмазується, перекладає назавтра, шукає потрібну модель.
— Та ти ж найшла?
— А це задорога, виявляється.
— Йому? Задорога? Таж у нього купа бабла!
— Отого й купа, що на подарках економить.
— Слухай, Карпа… — додумалася, кажись, Вася. — Давай ми йому пожаліємося.
— Скажемо, що ти стала нестерпно агресивною! — підтримує Ведмідь.
— Нє, — каже Вася. — Треба бити на меценатство і акуратність. Напишемо йому так: "З Карпою щось не те… Якась вона дивна стала. Це сказується на її творчості і на наших речах… Вона весь час блює. Якщо запросиш її в гості — ти нас зрозумієш. Твої шкурки теж. Цей запах! Так що єдине, що може тебе врятувати, — подарований комп'ютер".
— Геніально, Васо.
На другий день тьолки знаходять ще одну хорошу модель компа. Просто записують назву і відсилають есемес Алігархові: перевір ще цю.
Він довго морозиться. Зрештою, тьолки, що називали його "папа", отримують відповідь:
"Дєткі. Папа нє патаму нє єздіт на "порше", что "порш" єму нє нравіцца, а потому, што папа пока єщьо столька нє зарабативаєт…"
А далі про те, що викидати такі страшні гроші на лептоп він просто тимчасово не може собі дозволити: невдалий період, багато витрат і те до.
Теж мені Алігарх.
Того ж вечора довелося його заспокоювати, як учня початкових класів:
— Ти такий кльовий, такий щедрий, так багато для нас робиш! Хєр з ним, з тим комп’ютером…
Сказано-зроблено. Алігарх, отримавши дозвіл на хєр, спокійно й безболісно його забив на мій більше навіть не гіпотетичний лептоп.
…А то якось ми, як всі тьолки, говорили про своїх ексів.
Тобто знову говорили про ексів. Васіни екси за ступенем організації були значно вищими, ніж мої. Коментували одне одного в же-же, співчували один одному з приводу Васі, давали з приводу Васі поради Васіним майтубнім ексам, тобто, актуальним женішкам.
— Ну да, вони навіть збираються по суботах грати в більярд, — знизує плечима Вася.
— Клуб Васіних ексів — це круто! — Я вже думаю, що би цьому клубу втюхати за гроші.
— Да, — каже Ведмідь, — твої екси якось не зійшлися. Зато з них можна створити армію і врятувати Чечню.
…А то якось ми, як всі тьолки, замотувалися в кульочки.