«Варко...— Яковенко не міг видобути з себе нічого, крім белькотання.— Вар...ва...»
«От приїдеш ще колись возити сіно, тоді...»
Що буде тоді, вона не доказала. Сама не знала. І він не знав і не зрозумів. Але вловив тільки те, що вона відкладає їхнє нове побачення на цілий рік, і злякався.
«Коли ж це буде? — вигукнув жалібно.— Це ж цілий рік!..»
«Незчуєшся, як і пролетить! — безжурно сказала вона.— Ну, їдь собі... Бо в мене ще корова недоєна...»
«Яка корова?»
«Та, що на чотирьох ногах,— Варка засміялася.— Ну, до побачення...»
Вона пішла. Яковенко заціпеніло стояв, потім знов кинувся слідом за Варкою, але вона вже зникла в шелюгах, ішла десь безшелесно, віддалялася од нього, віддалялася. Він став, послухав трохи, гукнув у темряву:
«Я приїду!.. Приїду!..»
А восени забрали його до армії.
Саме тепер сінокіс, може, Варка жде його, а він... Хотів якось написати їй листа, але виявилося, що не знає Варчиного прізвища. Не написати ж: Варці-бригадирці. І часто згадував з сумом та болем Варку, і доброго Діодора, який, мабуть, теж був закоханий у молоду жінку (про це Яковенко став догадуватися лише тепер), і дніпровські протоки, і білі коси, і свої просмолені дуби, що мало не стали його човнами щастя.
А отже, не стали!
У рапортах про спогади не пишуть. Ніхто також не перелічує, скількох вродливих жінок зустрів за життя. Не написав і Яковенко про те, як після першого чергування коло трапа «Оміроса» зненацька згадав і пережив подумки усю свою пригоду з зеленоокою Варкою. Бо що могло бути спільного між вабливою крутобокою молодицею з дніпровського берега і пошарпаним іржавим грецьким суденцем?
Сонце стало припікати у вікно. Не рятували тополі, не рятували білі фіраночки. Сонце перебиралося через тополі, відшукувало щілини між фіранками і заливало простору кімнату такими потоками світла, що Яковенко відчував себе, мов зварений. Міг би втекти від сонця, але для цього треба вставати з ліжка, а він ще мав з півгодини для відпочинку.
Але тут повернувся з чергування Лясков. Протупотів по коридору, поставив у піраміду свій автомат, гуркнув дверима до кімнати, де відпочивав Яковенко, гукнув: «Полундра!» — І розсівся на своєму ліжкові, яке стояло коло Яковенкового.
— Ти чого розгукався? — невдоволено спитав Яковенко.— Бачиш, людина спить...
— Царство небесне проспиш! — вишкірився Лясков, відчиняючи свою тумбочку і длубаючись у ній.
В його тумбочці ніколи не було жодної книжки на відміну од Яковенка, в якого книжки складали все майно. «Хто читає книжки в наш нервовий вік! — сміявся Лясков.— Буду я витрачати на якийсь роман два місяці, коли за півтори години в кіно три твої романи показують! Тепер порядні люди книжок не читають! Ділом треба займатися, а не читати! От у нас капітан був — ти думаєш, читав що-небудь? Тільки записи в судновому журналі!.. А міністри, думаєш, читають? Го-го, коли ж тоді керувати!..» Яковенко до пуття не міг відповісти Ляскову. Він чомусь ніколи не міг посперечатися з Лясковим, бо в того напохваті були, здавалося, найпереконливіші докази своєї правоти, Лясков буквально вбивав співрозмовника своїм буденним практицизмом. Заперечувати йому Яковенко майже не вмів. Зате володів природними зарядами мовчазної впертості, які допомагали йому стояти на своєму навіть тоді, коли не міг витлумачити своєї поведінки. Любив читати з дитинства, читав і тут, вибираючи кожну вільну хвилину, був переконаний, що світ загине в той день, коли не знайдеться на землі жодної людини, яка б узяла в руки книжку.
Лясков подлубався в тумбочці, дістав звідти «Спідолу», причинив тумбочку, знову вгніздився навпроти Яковенка, підморгнув йому:
— Бачиш штучку? Найновішої моделі. Вчора купив. Та ти в цьому ділі — слабак!..
Яковенко мовчав. Лежав, дивився на Ляскова. Балабон!
А Лясков угвинтив тонку сталеву антену, клацнув тумблером, став промацувати простір, шукаючи розваги. Ефір спав, зігрітий сонцем. Десь бурмотів політичний коментатор («...якщо подивитися на останні події у В'єтнамі з одного боку, то ми перестанемо бачити їх з другого боку, а тому спробуймо розглянути події з третього боку, або ще ліпше — відразу з усіх боків...»). У Ватікані молились. Там завжди моляться: удень і вночі. Благають діву Марію послати їм вічне блаженство або ж блаженну вічність, моляться ревно й настирливо, моляться вже не в збудованих з дикого каменю середньовічних каплицях, а в модерних церквах перед мікрофоном: ану ж і в діви Марії є транзисторний приймач...
Нарешті крізь сонну тишу продерлися далекі звуки джазу. Лясков пересмикнув плечима від збудження. Те, що треба. Труба, саксофончик, гітара, контрабас, піаніно і найліпший друг підростаючого покоління — ударник. Саме те, що бажалося! Беу-беу-бум-м!