— Перестань! — сонно сказав Яковенко.— Набрид зі своїми піснями.
Лясков не зважав:
Яковенко зіскочив з ліжка, вхопив за груди Ляскова, труснув.
— Кому сказано: перестань!
— Та ти що? Шизик! Ти знаєш, що я піднімаю штангу в сімдесят п'ять кілограмів?
— Ніколи не даси доспати,— вже трохи спокійніше сказав Яковенко і сів на ліжкові.— Галдиш, галдиш...
— А ти, шизик, тобто шизофренік... Може, я спеціально хочу тебе розбудити, щоб поділитися новинами...
— Знов про якісь дурниці.
— Не дурниці, а дівчинка! Уявляєш: стою на посту, куняю, спливаю потом і жиром...
— Ти б уже казав: баранячим лоєм...
— Без образ, без образ, товаришу Яковенко. Значить, стою на посту. Коло трапа, як і наказано. Оберігаю спокій іноземних гостей. ГІСТЬ — це колись називався купець. Оберігаю, значить. Туди-сюди ходять-швендяють сякі-такі. Запах од них. Ром, віскі, джин... Японський джин п'ють, собаки! Дев'яносто градусів, уявляєш! І нічого. Тільки очі соловіють. А я стою... Раптом! Таке, знаєш, щось феєрично-божественне... Летить згори... Видрібочує по трапу... Падає на мене, мов з неба... Падає майже в мої обійми! Чудо! Захват! Краса! Єлена троянська! Ота, що через неї всі антики п'ятдесят років голови один одному відрубували!.. Налітає, мов щастя, на бідного Ляскова... І-і...
— Знаєш що,— погрозливо промовив Яковенко,— ліпше перестань!
— Та ти що: не віриш? Налітає на мене... І-і...
Яковенко схопився, знов підскочив до Ляскова. Обличчя в нього потемніло, очі хижо блиснули...
— Ну, що ти ще збрешеш? Що?
— Шизик! Абсолютний і довершений шизик,— задкуючи від нього, здивувався Лясков. — Ти думаєш, брешу? Та можеш хоч греків спитати... Там є такий парняша півтора на півтора, сто кілограмів уздовж і сто кілограмів ушир... Він стояв коло мене... Все бачив... А вона... Ненормальна! Майже обійми... Майже поці...
Яковенко затулив Ляскову рот долонею. Той непорозуміло вирячив очі, замукав, закрутив головою, намагаючись визволитись. Вирвався, відскочив аж до дверей. Уже звідти гукнув:
— Тобі й не снилася така дівчинка, лопух. А я,., Вона майже поці...
І грюкнув дверима,
Яковенко став одягатися. На душі було гидко. Лясков нещасний базіка, а він — просто дурень. Майже приревнував. Так наче мав монопольне право на спогади про ту гречанку тільки на тій підставі, що побачив її перший. Побачив, і все. Вона собі попливе далі, ніколи більше не повернеться, ніколи він не побачить її і нічого про неї не знатиме, так само як і вона про нього. Звичайна річ. Не треба наплутувати з неї філософій і виробляти трагедій. На землі три мільярди людей. Щодня бачимо сотні й тисячі. А ще коли стоїш на краю землі і припливають до тебе звідусіль. Ну, припливають здебільшого чоловіки... Жінки майже не припливають. Може, саме через те в ньому запалали майже ревнощі до Ляскова? Тоді — чому б не до чотирикутного грека, чи хто там він? Але грек стояв байдужий, налитий джином по самі очі, він сприймався Яковенком, як один з предметів, належних суднові, грек, певно, не вбачав у Єлені незвичайного, а от Ляскова вразила саме незвичайність дівчини, він мовби глянув на неї очима Яковенка, то чому ж Яковенко мав прощати Ляскову, чому спокійно мав миритися з таким нечуваним грабіжництвом?
Щоб хоч трохи відігнати од себе дурні почуття, Яковенко швидко взувся і побіг умиватися. Довго підставляв то шию, то спину під холодний струмінь води, відпирхувався, бризкався, довго терся шорстким рушником, а коли повертався по коридору, почув, як у кімнаті чергового по заставі Лясков розповідає знов про гречанку, а старшина Кайнаров спокійно перебиває його після кожної фрази звичайним: «І не бреши». Кайнаров уже років з двадцять служив понадстроково, але й досі говорив з акцентом, приголосних звуків вимовляти не вмів і не любив і для полегшення завжди починав з «і». Його так і прозвали: «Старшина І». І от тепер, почувши спокійне кайнаровське: «І не бреши»,— Яковенко раптом зрозумів, який був дурний, сприйнявши всерйоз базіканину Ляскова, а ще дурніший — за свої ревнощі ради гречанки. З чого іноді не витвориш собі трагедії. Отак колись побачив по телевізору жіночі ноги в чорних панчохах: Передавали телерепортаж з південного курорту. Повільно пройшли ноги. Повільні лінії ніг. Темна музика ходи. Пройшли і зникли назавжди. А йому потім довго ввижалися. Кілька днів. Що це — вразливість? Просто — півнячий ідіотизм!
Яковенко зазирнув до кімнати чергового, сказав з удаваною бадьорістю: