«На жаль, ні начальник застави, ні я не знали, що жде прикордонників на борту «Оміроса». Зовні все було гаразд. Але тільки зовні. Насправді ж...»
Уриваємо читання рапорту і йдемо разом з Яковенком та його товаришами ранком наступного дня на борт «Оміроса». Піднімаємося по тому самому трапу, коло якого стояв на посту Яковенко. Тепер навіть можемо нарешті побачити, хто саме піднімає трап, закріплює його. Але це не грає жодної ролі в нашій історії.
На судні все починається з капітана. Традиція, уникнути якої неможливо. Вироблено залізні стереотипи капітанської постаті. Кашкет з золотим «крабом», золоте шитво мундира, зведені докупи брови, орлиний погляд, рука щомиті тягнеться до бінокля, в зубах коротенька люлечка-носогрійка, вживання спиртного доведено до неймовірних розмірів. Тисячі людей, які зроду не бачили живого капітана, уявляють його саме таким. І Яковенко, хоч не раз і не два бачив капітанів, ще й досі жив старими уявленнями. Він міг ще навіть пристати на думку, що капітан «Оміроса» — отой чотирикутний п'янделига (якщо його відповідно зодягнути, дати в руки бінокль, поставити на капітанському містку, то він сяк-так може задовольнити хоч деякий мінімум вимог, що їх ставить романтична уява сухопутного хлопця до високого капітанського звання).
Але став перед Яковенком старий низенький чоловік, хворобливо одутлий (підборіддя лежить на пухкому закругленні грудей, обвислі, товсті, мов жіночі, плечі, тяжке відсапування замість звичайного дихання), одяг мав на собі далеко не капітанський (ні сорочка, ні куртка з цупкої тканини кольору хакі, такі самі штани на парусиновому паску, на голові круглий картузик з довгим зеленим пластмасовим козирком — у таких картузиках завжди малюють жокеїв і велосипедистів), ніякої люльки в зубах (ліниво плямкав губами, показуючи вставні зуби з нержавіючої сталі), ніякого бінокля (очі втомлено прикриті набряклими повіками, враження таке, що капітан взагалі ні на що не дивиться, дрімає на ходу). І голос у капітана без металевого дзвеніння, не захриплий від намагань перекричати бурі і шторми, звичайний, домашній, тихий. І слово для повітання на борту радянського прикордонника він знайшов теж тихе, гарне, привітне: галіні.
— Галіні,— сказав капітан після того, як вони обоє були представлені один одному, і повів рукою довкола, показуючи море, і ще раз повторив: — Галіні.
Це означало — ясність, осяйність моря.
Море справді завмерло, не дихало і вже не відбивало сонячних променів, як завжди, а мовби саме тихо світилося з глибин, і Яковенко чомусь подумав, що цей напівсонний, старий і втомлений-перевтомлений капітан прекрасно пасує до такого моря.
Тиша віщує бурю. Стара, заяложена істина. Тиша віщує... Нічого не віщувала йому тиша, ні до чого не прислухався Яковенко. Тільки до зляканих ударів свого серця. Що буде? Що буде? Передчував пригоду, лякався її і прагнув. Боявся, що в останню мить на заставі догадаються про бурі в його душі і замінять його. Ким? Хіба не однаково? Хоч би Віктором, який має допомогти Яковенкові оглянути судно перед відплиттям. Міцний парубій, відчайдушні очі, корсарські бакенбардики. Такий попливе через океан, не те що через маленьке море.
— Почнемо огляд? — спитав його Яковенко.
— Давай.
Тоді й прикотився на капітанський місток чотирикутний. Знову у шортах і в нейлоновій розлітайці-безрукавці, вималюваній різнобарвними колами й квадратами. Ламаною, але досить розбірливою мовою заявив, що він перший помічник капітана, а капітан, здавалося, вдоволено хитнув головою, тобто весь хитнувся, бо голова й тулуб становили в нього монолітне ціле, махнув недбало рукою, відійшов, даючи волю своєму помічникові. Яковенко заявив чотирикутному про те, що вони мають оглянути судно.
— Окрім того,— сказав він,— нам велено супроводжувати вас до Керчі. Моє прізвище Яковенко. Коли треба буде...
Чотирикутний невдоволено гмикнув.
— Я — Стіліанос,— непривітно буркнув він,— капітана ви вже знаєте. Решта для вас нецікаве. Можу показати судно, якщо...
— Так, треба,— підтвердив Яковенко.
Чотирикутний Стіліанос мовчки покотився по трапу вниз.
Незважаючи на огрядність, він метався по судну, як чорт. Яковенко з Віктором насилу встигали. Тяжке двигтіння машинного відділення, сизувата пітьма трюмів, набитих скрутнями дроту, вузькі залізні коридори, залізні двері кают.
— Відчиняти? — відсапуючись, спитав Стіліанос.
— Так,— сказав Яковенко.