І, мабуть, він зойкнув, і застогнав, і закричав, коли вдарив на них крізь умить понищені заслони капітанського містка шквал, і ще раз закричав він, коли війнуло йому в лице круглим і чорно заліпило очі, а потім воно щезло, а натомість інше вдарило його по ногах, він аж заточився, одірвався від твердого помосту І, немов у сеансі гіпнозу, завис на межі рівноваги майже паралельно до палуби, майже вдаряючись лобом об поміст капітанського містка, порушуючи всі відомі закони фізики. Згодом, коли згадував усе, що сталося з ним протягом якоїсь секунди, і намагався відновити події у їхній первісній послідовності, не міг повірити в можливість такої сконденсованості вчинків на мізерному уламкові часу. Бо: спершу він злякався, коли побачив, як зникли бокові засклені стінки, як здиралася покрівля, як невидимою силою пожбурило через увесь місток худого й легкого, як пір'їна, лоцмана, ясна річ, хотів крикнути, щоб попередити товариша чи просто якось зреагувати на те, що з ним вчинилося, але крик той роздвоївся, бо водночас з лоцманом, а то ще й трохи раніше впав униз Стіліанос, теж, видно, згорнутий з помосту тією самою силою, яка порвала й Гришу; невидима І невідома сила, хоч як це неймовірно, діяла водночас у всіх відомих напрямках: полудивши глевтякувате старпомове тіло донизу, вона зірвала його білого розкішного картуза і заліпила ним в обличчя Яковенкові, і той, до речі, переконався, що навіть найбіліший картуз може створити враження абсолютно чорного, якщо ним так зненацька заліпити тобі очі; та сама сила відірвала стернового від штурвала, збила з ніг, із швидкістю дзиги прокотила через весь поміст і вдарила Яковенка по ногах так різко, що він теж одірвався від твердої основи і полетів. І чи зойкнув, чи перелякано скрикнув, чи застогнав від безсилля, і коли саме видобувся той звук крізь зціплені зуби, згадати не міг, і ніхто б не встановив точно, та й не було в тому потреби, бо вже прогриміли інші звуки: холодний шум води, тяжке зітхання судна, тріск дерева, скрегіт заліза, дзенькіт скла — те ламалося, те гнулося, те розбивалося.
І хоч враження було таке, неначе шквал налетів звідусіль, виявилося, що він ударив у лівий борт і зчистив, мов бритвою, всі надбудови, шлюпки, перегородки, тільки штабелі дроту незрушно видавалися над палубою, залиті солоною хвилею, вмить потемнілі і нечутні зі своїм кволим дзвенінням серед ревища стихії.
Шквал помчав далі, а за той час, поки «Омірос» намагався хоч трохи стріпнутися від нищівного набігу, струснути з себе воду й зализати свої рани, навколо запанував ураган і взявся до своєї методичної роботи.
Перше, що робить ураган: відриває людей одне від одного, розкидає їх, осамотнює, наповнюючи розпачем душі, бо немає більшого розпачу, аніж опинитися на самоті перед стихією, не маючи поряд людини, яка б тобі допомогла. Яковенка врятувала недосвідченість. Якби він заздалегідь знав злочинницькі дії урагану стосовно людей, то, може, метушився б, розгубився украй, намірявся б до чогось, як стерновий (і на руки поплював, і ноги розставив, а його однаково відірвало од штурвала, бо налетіло зовсім не звідти, звідки він сподівався), а так у ньому подіяв миттєвий інстинкт самозбереження, і хоч згодом, згадуючи все, як воно було, Яковенко схильний був приписати собі деякі осмислені дії, його не покидало переконання, що все чинив він тоді стихійно. У всякому разі, в перші секунди.
Починаючи з цієї миті, в рапорті Яковенко намагався передати всі події точно і повністю: «Коли налетів ураган, я розгубився. Забув про все. Це були жахливі хвилини».
За ту невловимо коротку хвилю, поки він висів у повітрі над капітанським містком, очі Яковенкові доконали чуда: вони встигли охопити все, що діялося навколо, відкинули несуттєве, вирізнили те, чим слід зацікавитися; Яковенко ще раз (хоч у це важко повірити), майже спокійно, немов сидячи на сеансі блискавичного кінофільму, де кадри змінювалися з швидкістю десятків тисяч за секунду, побачив, як, навіщось розчепіривши довгі худі пальці, пнеться проти вітру лоцман, як вибирається з кутка, куди його закинуло, і хоче дістатися до покинутого стерновим штурвала; він побачив стернового, скорене, зболене, безпорадне тіло десь унизу під ним; сяйнув йому в очі заспокійливий полиск міді компасного картуша (тільки компасна стрілка не піддалася загальному збожеволінню, яке запанувало на «Оміросі», її сизий остряк уперто вказував на північ, де тепер був затишок і спокій, а не сум'яття й розпанаханість, як на півдні, куди прямувало нещасне судно); найважливіше ж (і з цього Яковенко відразу скористався), що він побачив капітана. Капітан стояв коло тумби машинного телеграфу, наче вгвинчений у поміст. Якби Яковенко не бачив перед цим, як той вилетів з крісла і як рвав ручки телеграфу, а потім метався по містку, то тепер міг би подумати, що коло тумби стоїть не живий чоловік, капітан судна, а пам'ятник йому, такий важкий, так міцно примуцьований, що його навіть неспроможний зсунути з місця ураган. Але капітан спростовував саме припущення про пам'ятник. Він жив, він діяв, він боровся! Наставляв проти вітру свого чудернацького козирка, надував щоки, сам мовби роздувався більше й більше, наче великий і важкий птах, застуканий бурею.