А коли не бачиш довкола нічого, окрім галасу й паніки?
На капітанськім містку в перші хвилі запанувала була тиха паніка. Стерновий і Стіліанос. Занесені шквалом. Лоцман Гриша і капітан становили табір спокою. Половина на половину, п'ятдесят на п'ятдесят. Яковенко завис між двома половинами. Так само, як картуз Стіліаноса. Картуз згинув десь безслідно, занесений вітром. І Стіліанос та стерновий теж занесені вітром. Яковенко зачепився за капітана, потім його врятувало Гришине самовладання. А думав навіть про смерть! Не думав — просто жахався. Але тепер... Ну, тепер...
Яковенко присоромлено відпустив нарешті капітанову сорочку, за яку був тримався, вхопився за якусь ручку, намагався утвердитися сам, без сторонньої допомоги, борюкався з вітром, хоч як важко було від незвички й невміння... Нікого так я не люблю, як вітра вітровіння... Його ганяло туди й сюди, мов сухий листок, та легкість тепер була не лише в тілі, а й на серці... Чортів вітер! Проклятий вітер!.. Ах, як добре було б крикнути це капітанові, щоб він зрозумів, щоб він усе зрозумів... Як чортове насіння... Хай знають усе капітани, і стіліаноси, і греки, і турки, і єлени, і хто там ще... Ось я тут і вже не відступлюся, не піддамся, не випущу з рук, з оцих рук міцних і жилавих — гляньте, гляньте, гляньте!.. Регоче вітер з України! Чортів вітер!.. Лоцман щось кричав. Повернув обличчя до Яковенка, зіпав ротом, як у німому кіно. Це й означало кричати. Ураган знищував усі звуки. Яковенко спробував усміхнутися до Гриші, але ураган стер усмішку з його обличчя... як чортове насіння!.. А лоцман знов і знов хотів прокричатися крізь ураган, а що він не міг цього зробити і не міг кинути штурвал, щоб наблизитися до Яковенка, то Яковенко сам вирішив добратися до лоцмана і спробував ступити перший крок на цьому майже фантастичному шляху. Для цього треба було відірвати одну руку від того, за що тримався, і наосліп пошукати десь за капітаном, огинаючи його, мов для обіймів рукою, щось тривке і надійне. Він так і зробив, запустив руку поза капітаном (вітер був такий щільний, що руку довелося пробивати крізь нього, наче крізь вату), заточився, мало не втрачаючи такої дорогоцінної нині рівноваги, і вперше поглянув униз, на палубу.
«Наш лоцман не розгубився і встиг замінити стернового «Оміроса» майже відразу, як стернового шквалом одірвало від штурвала і пожбурило кудись униз. Мабуть, саме завдяки цьому судно не загинуло в перші, найкатастрофічніші хвилини. Але відразу ж над нами нависла загроза ще страшніша».
Незручність позиції Яковенка полягала в тім, що він мав перед очима тільки носову частину судна. Озиратися назад не міг, був заклопотаний тим, як добратися до лоцмана, чорно-сірий виднокіл увесь умістився в дико розгойданому вузькому сегменті, в який на невловиму мить ускакував ніс «Оміроса», щоб відразу ж провалитися в звированість моря. Але й за ті короткі проміжки часу Яковенко встиг занотувати все, все: і понищення, завдане шквалом на палубі вздовж лівого борту, і зчорнілі від води бунти дроту, що займали всю центральну частину палуби, лишаючи тільки неширокі проходи вздовж бортів, і безпорадну в своїй самотині передню щоглу, коло якої ще недавно стояв Юрчик, а тепер Яковенко не бачив нічого, не міг побачити, хоч як вдивлявся, хоч як напружував зір, і нарешті, не поруйнований ще правий борт, де саме й зосереджувалося тепер те, що становило для судна небезпеку ще більшу й страшнішу, як шторм.
Прохід по лівому борту був пустельний, лівий борт приймав удари хвиль, там ще й досі трощилося все недоламане, донищувалося те, що вціліло, поткнутися туди людині було б найвищим безглуздям, тож і не дивно, що нічого живого Яковенко по лівому борту не помітив. Зате правий борт опинився в затишку. Його захищали важкі складні дроту, які приймали на себе удари хвиль, поглинали всю масу води, вода мовби закипала в них, шумувала й пінилася, а потім виливалася з другого боку, швидко перебігала до правого борту, щоб упасти в море, виприскувала з вузьких отворів дротяних ЗБИТКІВ відразу по всій висоті складнів, невпинно творячи рухому стіну, схожу на широкий, дивно прекрасний водоспад, що міг би зачарувати своєю незвичною красою, якби навколо не панувала атмосфера жаху та очікування щохвилинної катастрофи.
Десь там, на вузенькій смужці палуби між байдужими масами металу, що виприскувала з себе цілі тонни погамованої, але однаково небезпечної води, і бортом, за яким кипіло, клекотіло й телесувалося таке загрозливо-близьке море, металося кілька купок людей. Яковенкові не треба було довго й придивлятися, щоб відразу впізнати серед них усіх тих, що ще зовсім недавно строкатомальовничою юрбою скочувалися в порту на берег й обаранювали його самого і кожного, хто їм попадався, і намагалися обдарувати символами своєї «цивілізації», нікчемними дрібничками, за які хотіли купувати й схиляти до себе серця. Наповзали на берег, мов сарана, гамірливі, самозакохані, задавакуваті, пострижені під римських цезарів, з коротенькими гривками на лоб, навмисне одягалися в чортзна-що, щоб недбалістю підкреслити свою зверхність і «цивілізованість», намагалися викликати заздрість, демонстрували принади «вільного світу», напиваючись до свинства та цілими днями розгулюючи без роботи, забувши про свої обов'язки на судні.