— Нащо кинув? — шарпнув його за руку Яковенко.
— Хай!
— Як же я? — він показав на свої босі ноги.
— Я — теж! — Юрчик хотів сісти, щоб роззутися.
Але Яковенко не дав.
— Збожеволів?
— Плавати легше буде.
— Я тебе поплаваю! Кайнаров тобі...
Їх накрило водою. Перший з-під хвилі виприснув Юрчик, покліпав своїми голубими медалями.
— Кий там Кайнаров! Тут аби...
— Без паніки! Вище носа!
На них знов набігла висока стіна води, але вона вже була не така важка, як перші, і прокотилася набагато швидше, та й вони цього разу встигли запастися повітрям і виринули з хвилі бадьорішими і мовби відсвіженими.
— Я на місток! — крикнув у вухо Юрчикові Яковенко.
— Те-ге! — відповів той. Очі в нього повнилися несамовитою блакиттю.
— А ти — до Віктора!
— Но-го!
Що за чортівня! Може, Яковенкові слова долітали тепер до Юрчика теж спотворено і той чув таку саму нерозбірливість?
— Накупалися! — ляпнув Яковенко Юрчика по плечу.
— О-го! — відповів той.
— Ти — молодець!
— А — еж!
— Що тобі? — стурбовано впіймав Юрчикове вухо Яковенко і вправно пригнувся від нового валу води, що накочувався на них по крутій похилості палуби.
— Пер-пер! — виринаючи з-під води, вигукнув Юрчик.
— Сюди! — показав йому на своє вухо Яковенко.
— Пор-рядок! — вволив його волю Юрчик.
— Ну — до Віктора! Щасливо!
— А-во!
«До капітанського містка довелося добиратися з великими труднощами» .
Він ніколи не читав «Фізики моря» Шулейкіна, не знав трохоїдальної теорії виникнення морських хвиль, не знав формули Бергена про висоту хвиль і того, що в закритих морях хвилі набагато крутіші, ніж в океані, бо гасяться дном. Здавалось би: що може заподіяти невисока азовська хвиля, яка в найбільші шторми не підіймається вище трьох метрів? Але не було в цих хвилях океанської розлогості, короткі й судорожно квапливі, вони не піднімали поступово судно, а безупинно били в його борт, і верхівки хвиль стрибали на палубу, мов несамовиті, і зривали, злизували, збривали все, що могли.
Це був шторм, про який розкричиться радіо і писатимуть усі газети. Він нагнав у ріки велетенські маси скаламученої води, і вода кинулася на поля, затопила населені пункти, виривала з коренем дерева, перевертала машини. Під водою опинилися всі розташовані на морських косах висілки, рибзаводи, шосейні шляхи, залізниці. Дрібні й середні судна, які не встигли вийти в море, були розбиті або викинуті далеко на материк, і уламки цих суден потім довго темнітимуть посеред полів, викликаючи подив і страх у людей невтаємничених.
Нічого того Яковенко не знав і не міг знати. Він знав тільки те, що має дістатися до капітанського містка, щоб зачерпнути необхідної інформації від лоцмана Гриші, а вже тоді знов щось робити, діяти, змагатися.
Пустельний, полишений на розтерзання стихіям «Омірос». Десь коло штурвала прикипів лоцман Гриша. Десь у трюмі пильнують Віктор і Юрчик зо два десятки зістеризованих верещак. Десь, мабуть, і досі куняє на містку обурливо байдужий до всього на світі капітан. І вештається по судну безсилий будь-що вдіяти спокійний штурман. Знов щось замишляє в нетрях судна підступний Стіліанос, який довбешкою своєю відповідає перед Яковенком за роботу машин.
...Він пробирався по падаючій палубі, і безжальні коні Посейдонові налітали на нього щомиті, як колись у фільмах дитинства, намагалися розтоптати його, знищити, розпорошити безслідно.
Я сміюсь на повні груди! Нахильці-перехильці, ступаючи босими ногами по шорсткому, щомиті перевіряючи, як міцно сидить автомат, проводячи пальцем уздовж паска по підборіддю, щоб не згубити картуза... Пока я дышать умею, я буду идти вперед... Вітер забивав йому віддих, вода телесувалася навколо, і його слова летіли просто в хвилю, потопали і виринали... А на тому боці, там живе Марічка... Покинута планета зависла в збуреному світі... Самотній юнак пробирається на самому дні стихії, пробирається, пробирається... Стал упрямей я, стал еще сильней...