В'ялі конвульсії судна, яке трощать в боки. Сп'янілий від гойдалки корабель, усе сп'яніле довкола, чорна сірість, методично перехлюпується в тебе в голові: бовть, бовть... Два кольори, два кольори... Він біг наосліп, падав, його котило до самого борту, він зависав уже над пучиною, але видряпувався з самих лабет загибелі... Трое суток не спать, трое суток шагать... Відчаявшись, він спробував сховатися за спокійним нагромадженням дроту, але вода знайшла його й там, стрибнула на нього згори з відьмацькою силою, вчепірилася холодними пальцями... Він рвонувся далі... Знову буйно квітне черемшина... Збираєш усі сили в кулак, все життя в кулак! І б'єш, б'єш!... Четвертий день пурга качается над Диксоном... Чим далі біг, тим гнучкішим, верткішим, дужчим почував себе... Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б'є... Такою силою налився, таким зухвальством, що міг би втримати на собі цілий «Омірос», не дав би тому перевернутися. В флибустьерском дальнем синем море... Трап капітанського містка видався землею обітованою. Яковенко вхопився за поручні... Ясени, ясен и... Озирнувся назад, туди, де лишив викричані пісні зневаги... Кинув свої пісні всі богам і дияволам... И молодость не зря потрачена... Молодість не вмирає, молодість вічна, молодість прекрасна!.. Тяжка сила водяного тяжіння відхитувала Яковенка назад, а він дряпався вгору вище й вище, дряпався з натиском тисячі мавпячих сил у пальцях босих ніг.
Навіть флегматичний капітан кліпнув очима, коли з трапа виткнулася голова Яковенка у приплюснутому, мов сковорідка, колись форменому картузі, з чорним поясочком, пущеним на підборіддя. Голова виткнулася й щезла, її не було досить довго, потім вона знов уперто висунулася над помостом і вже цього разу утвердилася, а за нею посунувся новий шматок Яковенкової постаті. Яковенко став над помостом по груди, але його знов жбурнуло вниз, він завис самою тільки головою, побликав-побликав очима від води, кілька разів зіпнув ротом, мовби німо кричав чи співав, і далі подерся нагору. Видобувався на поверхню тяжко й повільно, наче з каменю. По плечі, по груди, вище, вище, стрибок— і Яковенко на містку!
...Навіщо всі ці зусилля? Капітан надто добре знав, що «Омірос» має загинути. Знав це ще тоді, коли вперше побачив обшмугляні, проіржавлені борти судна у вузькій гавані Піррея. А несхитна впевненість у власній загибелі з'явилася, коли перед самим відплиттям йому замінили майже всю команду.
...Яковенко обминав капітана з такою самою обережною байдужістю, як робив це на початку шторму. Коли б нагадали йому, як хапався за капітана в хвилину розгубленості, знизав би плечима: і за тумбу хапаються, аби лиш не змело хвилею.
...Він давно перейшов ту грань, за якою кінчається досвідченість і починається старість, і тільки старість. І всі арматори, і агенти корабельних компаній, і капітани портів знали про це досить добре, і дедалі неохочіше брали його на командування, він спускався нижче й нижче, падала тоннажність його суден, його вже не посилали в далекі моря, тепер він човгав від порту до порту на старих, як і сам, трампах, а потім судна стали попадатися йому ще старіші за нього, а там його й зовсім перестали брати; з погано прихованою посмішкою йому радили відпочити, адже він так довго й багато плавав, невже його не тягне посидіти в садочку, вирощувати квіти... в очікуванні вічної ночі... Ну, так, він не заперечував, вічна ніч для нього, але ж...
...Лоцман виконував дикунський танець радості коло штурвала, якого й досі не міг покинути.
— Як тут? — крикнув Яковенко, з розгону б'ючись об кістляву лоцманову постать.
— Сигарету! — прохрипів Гриша.
— Я ж не курю! — Сигарету!
— Де?
— Тут! — лоцман зігнув у коліні ногу, підставив Яковенкові кишеню. Той довго попадав у неї, бо його знову відхитнуло від лоцмана, відхитувало назад та назад — коли воно вже нагойдається-нахитається! Врешті запустив-таки пальці у вузький залиплий отвір, намацав приклеєну до мокрої Гришиної ноги паперову пачку, дістав її на світ божий.
— Дай! — закричав лоцман.
...Але ж над капітаном нависло гігантське дерево його родини: діти, онуки, правнуки, якісь родичі через п'яте-десяте. І для всіх він слугував і за стовбур, і за коріння. Єдиний годувальник. А ще й до того мав підтримувати якийсь там суспільний рівень своєї родини. Бо коли спричинишся до зниження рівня, до падіння, то родина буде мститись, і не шукай помсти тяжчої і злішої, аніж від рідних та близьких.