— Чорти б його побрали, ми не можемо так! Капітане! Ви не капітан — ви... Що твориться на вашому судні? Треба щось... Треба, щоб... Гей, капітане!
— Я примушу всіх боротися!... Капітане! Встаньте!.. Соромно!.. Яка смерть? Яка загибель?.. Я не дам... Встаньте, капітане!
У КАПІТАНА
— Усе пропало... Все, все. Я знав це... Ми у ласці божій... Тільки ласка божа... А може, гнів... Тільки...
— З нами всі сили небесні... І проти нас... Господи, помилуй... Усі гріхи наші...
— Я ніколи... Такі шторми бувають лише на тім світі... Корабель старий... І я старий... Вичерпаний... Все вичерпано... Терпіння... Господи.
— Людина нічого не може супроти стихії... Небесні сили... Вони завжди дужчі... Господи, господи...
— Тільки звірі можуть дивитися смерті в очі, а людина... вона хоче зазирнути в очі богові... Милосердний боже... Помилуй нас!..
Конвульсивні хвилі вітру й води. Судно трусила лихоманка. Яковенка одривало від тумби, жбурляло туди й сюди, він уперто повертався на своє місце, а тепер доскочив до капітана, обхопив його за плечі, рвонув догори. Капітан важко осідав униз. Спльовував солону воду, вода текла йому по бороді, текла, здавалося, навіть з очей, а він бурмотів своє: «Господи, господи». Яковенко так і не зрозумів жодного слова з його бурмотіння. Та хіба люди повинні бути ворогами тільки тому, що не розуміють один одного? І ще: хіба кожен у хвилину смертельної небезпеки має дбати лише за себе?
Яковенко тягнув капітана догори, він хотів звести його на ноги, хотів припинити нікчемне моління, в цьому тепер для нього зосередилося найголовніше: підведе капітана — порятує «Омірос», не підведе — загинуть!
А капітан був важкий, як млиновий камінь. Та ще й до того слизький, мов морський змій. Яковенко вже був підвів його, але той вислизнув, і важко впав на палубу, і знову здійняв руки до неба, і замурмотів свою молитву.
За інших обставин і в іншому місці Яковенка охопив би, мабуть, відчай, але не тепер і не тут. Попавши з землі на море, він, несподівано для самого себе, втратив свою питому наївність і набув нежданого і негаданого сприту. Відчув це вже тоді, як викрикував і жбурляв просто в пельку морю свої пісні на здибленій палубі. І тепер він блискавично просунув руки попід пахвами в капітана і нарешті підняв того, струснув, хоч який той був важкий, а потім ще й зумів поправити чудернацького козирка, що трохи скособочився, і сяйнув на капітана такою щирою й безтурботною юнацькою усмішкою, аж той відразу отямився, кліпнув на Яковенка, мов на чудо, що виринуло з морського дна, і вперше за час шторму вимовив слово, яке зрозумів і Яковенко і яке відкрило йому весь план дій і сповнило хлопця спокійною рішучістю.
Слово те було: «Трюм». Вимовив його капітан трохи незвично, якось м'яко вийшло в нього: «трюім», але Яковенко вхопив і зрозумів капітанову мову з льоту, і в його свідомості коротеньке капітанове слівце сплелося з тим, про що казав лоцман, аж тепер він зрозумів, чого домагався Гриша, і не став затримуватися коло капітана жодної хвилі, а відчайдушно кинувся до трапа.
А капітан Маліопулос уже тепер сам поправив козирка, і присунувся ближче до лоцмана, і чи не вперше поглянув на компас, і щось там сказав, а потім...
Та Яковенко вже не бачив і не чув нічого.
«Хвилі звалили «Омірос» на борт, і лоцман ніяк не міг вирівняти судна. Капітан у розпачі став молитися. Такого капітана я бачив уперше в своєму житті».
А в трюмі діялося лихо. При завантаженні «Оміроса» на судні порядкували тільки члени екіпажу, на палубі вони ще старалися, а для трюму не лишилося в них ні сили, ні хисту. Валили туди звої дроту як попало, ніхто їх там не закріплював, клалося, як клалося, кидалося, як кидалося. Та й хто мав турбуватися вантажем, окрім хіба капітана, коли вся «ватага Стіліаноса» дні й ночі проводила на березі в гультяйстві та виконанні своєї «пропагандистської» місії.
Коли почався шторм і «Омірос» стало кидати туди й сюди, перевертати то на один борт, то на другий, бунти дроту теж, видно, розколошкалися й порозсовувалися; коли ж судно й зовсім накренилося, тоді вся маса незакріпленого вантажу сповзла до правого борту і не дала більше випростатися «Оміросу».
Хто хотів би змалювати хаос, той мав зазирнути хоч на хвилину до трюму «Оміроса». Збиті на один бік стоси від диких ударів давно вже втратили свою первісну форму, тугі скрутні порозприскувалися, все переплуталося, поперекручувалося, розкудлалося, від кожного нового набігу хвилі залізні змії вигинисто хльостали увсібіч, звивалися в нові, ще заплутаніші звої, клубочилися в ще химерніші клубки, замотувалися в ще головоломніші мотки.