Поберуться чорна заздрість із зеленим змієм — сплодять лихо. Так і цього разу сталося. З братового зерна викурив Мацек корчагу житнівки, нацмулився до нестями та й рішив пустити Яцеку червоного півня.
Ніч була темна, злодійська, одначе лелеки-батьки зачули шарудіння у дворі, заклацали стривожено. Тут би й нагодитися господареві, схопити палія за руку. Але зморений роботою Яцек прокинувся, коли відблиски вогню вже миготіли в шибках. Збудив жінку, розбуркали сонну малечу; сусіди, що збіглися на гвалт, носили цеберками воду з криниці, розтягали стріху ключками. І весь час над самісінькою хатою, ніби також намагаючись збити полум’я, ширяли лелеки. Нарешті пожежу загасили, й аж тоді хтось схопився: а де ж лелечата? Яцек мерщій виліз драбиною на гребінь даху, тільки пізно було: серед недогару гнізда скулилися обвуглені грудки.
З якої причини загорілося? Якщо підпалив, то хто?.. Довго ще не розходилися гасії, судили-рядили. А Мацек спав, хоч репетуй над вухом. Та вранці, щойно поткнувся за ворота враз упали на нього два великі чорні птахи, почали биті крильми, довбати дзьобами. І всі зрозуміли — ось він, палій! Лише не могли збагнути, чому пір’я в лелек іншого кольору гадали, що від сажі. Обтрусяться бідолашні, ополощуться — й стануть знову білими. Але вони почорніли тієї ночі назавжди, як, трапляється, сивіють з жаху люди.
Відтоді чорні лелеки цураються людей, замешкали глуху пущу. І хоч пташенята їхні народжуються білими, вони теж згодом чорніють, бо, сидячи на гнізді, батьки потерпають, чи не жде нащадків люта згуба. Сказати б, передають свій страх у спадщину.
ВЕРБОЛЮДИ
Ні, це не помилка, мовиться таки не про верблюдів — про людей. Тільки вкрай химерних. Тепер їх нема, а колись давно траплялися, хоч і зрідка…
Тисячолітні східні манускрипти засвідчують, що деякі особливо вправні лікарі робили дивовижну операцію: людині з розтрощеною кісткою руки чи ноги ставили натомість шматок молодого вербового дерева, й по часі він проростав сполучною тканиною, перетворювався на кістку. Однак і в давнину більше любили, коли все йде, як годиться, тож змовчали літописці, що іноді виходило навпаки: брала гору верба, кістяк, на якому тримається плоть людська, набував поступово властивостей дерева. І тоді починалася чудасія.
Люди, котрих це спіткало, вдачу мали розважливу, добру, їх назавжди облишали метушливість, жадоба, заздрість. Хвала, скажете, й шана таким людям?.. Еге, якби ж то на головах у них замість чорного або хай би вже рудого волосся не шелестіло зелене листя. Щоосені воно, правда, звіювалося геть за вітром, залишалася звичайнісінька лисина, але навесні рясніло знову. Й кружляли над кущами-чупринами барвисті метелики, пурхали співучі пташки. Ну, де так бачено!
А сталося якось ще чудніше. Коли одного з тих кущоголових узяли служити до війська і бовванів він за солдатською принукою непорушно на чатах, у листяному його чубі змостили собі гніздо соловейки. Відтак, уявіть собі безтямний цей чоловік навіть спав навстоячки, аж поки вилупилися й підросли пташенята. Хоч будь-хто інший на його місці кишнув би непроханих пожильців, а яєчка побив на яєченьку. Маленьку, зате солов’їну.
Росли верболюди, на відміну від усіх, до самої старості й виганялися згодом так високо, що, розмовляючи з ними кожен, опріч їхньої ж рівні, мусив дивитися знизу вгору. Кому це подобається!
Та й розмовляти було ніяково. Звичайні знайомці про що говорять? Про хазяйство, про жінок, про погоду. Чи переповість один одному якесь сміховиння, порегочуть разом і розійдуться задоволені. А в зелених головах верболюдей надто за межею зрілості, виникали нечувані думки. Котрийсь, приміром, домізкувався: «Може, все зовсім інакше ніж ми гадаємо. Може, то дерева — розумні істоти, що велично й мудро вікують свій вік у чергуванні оновлень та згасань; ми ж, покликані до світу цього ненадовго, розтринькуємо на суєту коротку мить життя».
Послухаєш — і плечима здвигнеш!
Статечний загал, який ніколи не краяв свого розуму сумнівом, цурався чужодумів, карав самотою. Либонь, тому вони охоче подавалися в пастухи: череда, табун чи отара — теж, зрештою, товариство. Проте бували часом і тут прикрощі. Задрімав, скажімо, в лузі при березі, й капосна вівця об’їла тобі чуприну. Що із шкодливиці візьмеш?
Здоров’ям верболюди вирізнялися міцним, нищівні морові пошесті їх обминали. І жили нівроку, до глибоких шкарубких зморщок; раніш звалювало хіба що лихе залізо або підступна трухлявина всередині. Та ще коли заходила гроза, коли гнівалося й гримкотіло небо, — котрогось доконче мала вразити блискавиця. Адже, нагадаймо, зростом вони набагато переважали інших, а грім завжди б’є по високому.