І сталося те, що мало статися — безпорадно товклись біля ліжка приреченого лікарі та ворожбити.
— Відчиніть вікно, дихати нічим! — прохрипів надсилу сеньйор.
На хвилях нічної прохолоди долинуло з пітьми гупання ціпа. Не наробився досхочу Жан, по-нашому Іван.
ЯК ВИНАЙШЛИ ВИНО
… І знову мисливці вернулися додому впорожні: без пуття наморені, вони покотом хропіли під шкурами, аж бриніло склепіння печери. Тим часом жінки маленького, загубленого в глушині лісів племені осмучено сиділи навколо багаття, відблиски вогню вирізьблювали з пітьми їхні суворі обличчя. Плем’я животіло надголодь.
На пласкому камені серед жару пікся корж з розтовчених зерен вусатої трави, яких їм пощастило назбирати по галявинах. То був первісний хліб, колись він стане найголовнішим харчем людини, але поки що його було надто мало. Тільки м’ясо могло врятувати громаду від голодної смерті, багато м’яса; а жінки вже й не пам’ятали, коли востаннє чоловіки заносили до печери жирного вепра із скрученими на дрюці ратицями або дебелого тура, що скородив рогами землю. Чи то звірини в хащі поменшало, чи розгнівався на данників своїх всемогутній бог мисливства Тигрило?
— Учора ж поклали до його капища цілого коржа, — ковтнула слину молоденька жінка, розчісуючи зазубленою дерев’янкою лискуче смоляне волосся.
— Мабуть, це йому не смакує, — озвалася старша, з посіченими пасмами кіс.
Усі гуртом зітхнули й подивилися на сиву зморшкувату подругу, що підгортала патиком вугілля.
— Найпевніше, — мовила розважливо сива, — змилостивила б Тигрила свіжа звірина кров. Але ми вже забули про неї, тож я гадаю — слід принести в жертву оту солодку воду, яка так до вподоби нашим дітям.
— Рештки лишилися, шкода кривдити малих, — заперечив хтось.
— З води наші діти однаково ситі не будуть, а бог від солодкого, диви, й злагіднішає, подарує м’ясця на споживок…
На тому погодилися, і рано-вранці по сріблястій росі щодужчі молодиці відтарабанили ген до капища барило соку, начавленого з плодів дикого лісового винограду.
Либонь, — солодка вода таки улестила бога, бо надвечір годувальники племені прийшли згинці під тягарем здобичі. Вмить повеселішали обличчя жінок, зашкварчало на вогні м’ясо, дух смаженини відгонив бліду примару голоду. В подяку милосердному Тигрилові наточили ще корчагу крові, — й звідтоді плем’я більше не відало скрути: всіляка звірина раз у раз наражалася на влучні стріли, падала в ловчі ями.
Збіг неміряний у достатку час, коли якийсь мисливець, дибаючи з козою за плечима до рідної печери, зупинився перепочити біля капища. Страшенно пряжило сонце, чоловіка мордувала спрага. Він огледівся. Корчага лежала боком, її вміст давно вихлебтали й вилизали шакали. Але барило, щільно забите чопком, було незаймане. Чоловік зиркнув злодійкувато на ідола, витяг чопка, й у ніздрі йому війнув густий чудернацький пах — таке, ніби від перестиглої на осонні ягоди, тільки набагато принадніше. Нахиливши барило, він пив і не міг напитися, рубінові краплі котилися по скудланій бороді. А як нарешті втер долонею губи, голова стала легка, мов пухівка кульбаби, грайливі пругкі струмені зануртували в кожній жилці. І світ довкола з клопітного і підступного перемінився на радісний, легкий, безтурботний.
— Прости мені, боже, — вигукнув мисливець, — що призволився твого чудодійного питва! Віддаю натомість свою здобич, бери, не погребуй!
По цьому слові копнув ногою козячу тушу та й рушив звільна, мугикаючи щось під носа.
— Хіба не вполював сьогодні нічого? — зустріла мисливця молоденька жінка зі смоляним волоссям. — Інші ж онде пристаралися…
— Т-та, роз-зумієш, — відказав той і з подивом завважив, що язик перечіплюється на зубах. Спотикачкою, через пень-колоду розповів, одначе, як, змучений спрагою, пристав неподалік дому, хильнув, скільки душі забаглося з барила, — ну й теє, треба ж було віддячити богові за рятівний напій. А там шакалів безліч, від кози, вважай, ріжки й ніжки лишаться.
— Пропив козу, йолопе! — кинула докірливо жінка, не маючи гадки, що ця фраза з деякими змінами та доповненнями переживе віки.
На ранок голова в чоловіка була важка, наче ступа, де товкли зерно вусатої трави. Але пам’ять чіпко зберігала відчуття спізнаного блаженства.
— Так мені, братця, сталося, мовби сам богую, — намагався він пояснити іншим. Не второпав, проте, жоден, аж доки згадали: барило ж іще не порожнє, вистачить усім потроху. І понесли навзамін ідолу хто стегно вепряче, хто ребрину турову…