А потім заворушилася Фріда Яківна, і ми обоє посміхнулися. Посміхнулися так, просто задля того, щоб не мовчати.
— Смішна, — сказав я, адже і сказати було нічого, принаймні сил та сміливості сказати щось нагальне — не було.
А ще за мить десь у коридорі пролунав дзвоник, почувся чоловічий сміх і все зникло: Варя мене швидко поцілувала у потилицю і відпустила, Яківна прокинулася й здивовано заозиралася, Маша кинулася відчиняти двері.
Олег і Боб, разом із веселим сміхом та живою, здоровою атмосферою, занесли в кімнату і руйнівну силу, яка змела, неначе монголо-татарське ярмо, мій стан, в якому я перебував: стан ніжного затишку та приголомшливого запаморочення від жіночих (жіночих!) обіймів Варі.
— Гратулямс! — потис мені руку Боб. — Як тобі подарунок?
Я промовчав.
— Чи ви ще не подарували? — звернувся він до дівчат.
— Подарували.
— Дякую, — сказав я. — Можливо, я не так жваво відреагував на нього, але мені дуже приємно, і мені справді сподобалося.
— Ну от! — розсміявся Боб здоровим сміхом. — Будеш ще більший інтелігент, ніж був. Трость — лучший падарок для поета!
— Та який з мене інтелігент, — позадкував я ближче до тапчану, намагаючись віднайти хоч якийсь притулок від його наступаючого на ноги здоров’я.
— Ну-ну! — глибоким тенором промовив він, пригладжуючи свою ще не настільки густу, але вже порядну бороду. Вони всі носили бороди. Неначе готувалися вступити в хасидизм й запрягти себе на все життя у вивчення пантеїстичної будови неоплатонізму вкупі з іудейським гностицизмом.
Вся їхня художня тусовка переживала не найкращі часи.
Тоді я ще не знав усіх подробиць, а тому сприймав себе в цьому будинку паразитуючим організмом, що був уживленим у клин історії, яку створював не я, а інші. З одного боку, була сім’я Маші, а з іншого — художка, однокурсники, спільні історії, свої, зрозумілі лише їм життєві анекдоти та жарти. Я перебував у тому стані, коли ти наче свій, але зайвий. Але тоді у них були власні застійні часи. Приходили хлопці скоріше за звичкою, бо вже давно не навчалися і більше року тому склали останні іспити та академки. Боб все ще не насмілювався сказати Варі про свої почуття, та вона і сама не робила перших кроків назустріч. У той же час, раптово для себе, вже рік маючи дружину, Олег зрозумів, що йому дуже подобається Маша. Рамзеси, Людки… Все було за звичкою, все було від нудьги, від того, що країні ще не були потрібні ані художники-оформлювачі, ані дизайнери. Це за три-чотири роки все зміниться, а тоді… вони знаходились у стані невизначеності, у стані пошуку, чеканні, кріогенному сні, - можливо, потім стане світліше, легше, проб’ються зелені пагони крізь сірий столичний бетон, і люди… люди відчують потребу в прекрасному.
Сміялися, пили вино, спілкувалися — все за звичкою, і я навіть не припускав, що можу бути їм цікавим, що стану свіжим вітром у їхніх висохлих і пожовклих, але ще молодих душах.
З приходом Боба й Олега ми знову почали пити, і всім стало весело. Не знаю, по-справжньому чи за звичкою — але ми сміялися. Іноді, зустрічаючись поглядом з Варею, я намагався затримати якнайдовше свій погляд, але вона відривалася від мене і з фальшивим захватом починала комусь щось розповідати.
Яківна пішла до свого старечого лігва, в якому мені ще не довелося побувати.
Згодом всі притихли, розійшлися по кутках, Боб і Олег почали збиратися: перший — на роботу, другий — до сім’ї. Телефонувала з котельні Людка, заливалася п’яним сміхом і питала, як в мене справи. Маша їй відповідала стримано й підкреслено сухо.
І коли вже хлопці майже пішли, коли весь балаган перенісся до коридору, раптом Боб нахилився до Варі, щось сказав їй на вухо і вийшов, а вона, поспіхом одягаючи розчавлені, неначе оладки, Фрідині шльопки, вийшла слідом. Маша розмовляла з Олегом, а потім, помітивши відсутність Варі й Боба, глянула на мене й розвела руками, мовляв, я сама не знаю, що відбувається. В цій ситуації вона явно була за мене. Її великі очі й витончено-жіноче обличчя у тьмяному коридорному світлі набуло добрих і ніжних відтінків, вона сама перетворилася на зразок доброти й ніжності.
— Я зараз, — стривожено сказала вона й направилася до виходу.
Я залишився з елегантним бовдуром Олегом. Власне, окрім вельветового піджака та гостроносих туфель (тоді це було нереально модно), нічого елегантного в ньому не було. Ну, ще хіба обличчя, позбавлене слов’янської простоти.