Але з ним мені завжди не було про що розмовляти, крім поезії Хармса та живопису Малевича.
— Вони дружили, — казав він мені.
— Ні, в них просто було кілька спільних проектів, — поправляв я його, і він розквітав на очах.
— А цей, цей, пам’ятаєш? «Сладострастная торговка…» — заводив він похабний хармсівський віршик.
— Ага, — казав я.
І він знову розквітав. Милий та елегантний. Але бовдур.
За секунду з’явилася Маша, а за нею зайшли Варя і Боб.
— Ну, давай, поет! — приязно посміхнувся Боб і простягнув мені свою велику сієнітову лапу.
Спочатку, під владою сильної симпатії і прикрої для самого себе ненависті до нього, я хотів у неї плюнути, але, стримуючи безжалісний наступ нудоти, проковтнув щось важке і колюче й потис її.
Ні з ким більше він не попрощався. Олег невиразно кивнув, і вони пішли.
Я зайшов до темної, з ледь окресленими, немов простим олівцем, предметами кухні й сів у кутку з найбільшим накопиченням згустків темряви навпроти газової плити. Просто там стояв табурет, і я сів. З коридору долинав голос Маші, яка, очевидно, смикала Варю за рукав, як вона це зазвичай робила, і тихо й методично почала вичитувати:
— Ти що? Що ти робиш? Що це означає?
— Нічого.
— Ти ж малого вбиваєш!
— Господи, Мань, я так стомилася. Не чіпай мене, добре?
Маня промовчала.
А Варя, заходячи до кімнати, стомлено проговорила:
— Може, знову навчатися піти? — а потім театрально: — Сієнская школа — італьянская школа живопісі, сложилась в Сієнє в трінадцатом — началє чєтирнадцатава вєков. Характєрни ізисканость лінєйного рітма і цвєта, тонкій лірізм, сказачная дєкаратівность в сочєтаніі с рєалістічєскімі ісканіямі. А-а-а!!! Як же нудно!
Остання фраза пролунала десь у глибині кімнати, а я, не вірячи власним емоціям, закусив зубами алюмінієву ручку духовки й ледь чутно завив, пускаючи слину кудись у кухонний смугастий килимок.
Тоді я намагався пересилити свої емоції, змусити припинити плакати й взяти себе в руки. Це мені вдалося, і я зрозумів, що треба бігти з цього будинку, поки всі помиї сердечних справ повністю не поглинули мене, поки ніхто не почав мене заспокоювати й виправдовуватися, поки не пролунали сильні слова й запевняння стосовно справжньої дружби та цінності цього інституту як такого. І тільки-но я зібрався йти до коридору, тільки розпланував, наскільки швидко зможу взутися й зникнути непоміченим, як відчинилися двері й до кухні вкотився, немов на маленьких коліщатках, сірий зморшкуватий сугроб.
— Водичка, — тихенько промовила Фріда Яківна й нахилилася до відра, проігнорувавши саме поняття чашки. Прямо як я.
— Га-а! — зітхнула вона з полегшенням. — Відпочиваєш?
— Ні, вже йду.
— А Маша казала, що ти залишишся…
— На жаль, — розвів я руками.
— Е-е ні, голубчик, — зупинила вона мене. — Ану стій.
Я сів на ще теплий табурет.
— Що сталося? — співчутливо, проте не без цікавості запитала вона.
— Нічого, — сказав я, намагаючись піднятись.
— Сиди, — грізно промовила стара. — Що сталося? Таки ж не від відсутності мозку горюєш.
— Я не горюю, все нормально! — хотів я вирватися, але її кам’яні пальці так сильно схопили за шкіру мої руки, що під владою болю я не в силах був пручатися.
— Сядь і кажи. Що, любов? Да, бачила я, як вона з ним цілувалася. Ну нічого, все буде добре, головне, що живі всі.
— Хто цілувався? З ким?
— З Олегом цим. Машка.
— А мені яке діло, що вони цілувалися?
— Стривай, а хіба ти не з… І-і, а я стара думала що ти з Манькою моєю шури-мури крутиш, а ти, значить…
— Ні з ким я нічого не кручу.
— Бідний хлопчик. А я ж не сліпа, хоча брешу, сліпа, але не дурна, як ти, і все чудово розумію. Знаю, що в темряві і на самоті лише від сердечних справ сидять. Страждають, накручують ревнощі свої, немов пружинку, а потім — бах! І стрельне! Стрельне так, що ой-йо-йой!
— Що стрельне?
— Варвара? — рвучко запитала вона, і її обличчя перетворилося на пожовану котлету.
— Ці ваші штучки!
— Які штучки?
— Ваші!
— Ти хотів сказати єврейські, так? Наші єврейські штучки, ти це хотів сказати!
— Нічого я не хотів сказати. Просто ви питанням на питання. Щось стрельне. Якась Варвара. Фріда Яківна, відпустіть мене, а?
— Не відпущу! — хитро промовила Фріда Яківна й знову запитала: — Варвара?
— Ну? — здався я.
— От чого не бачила, того не бачила.
— Тобто?
— Ну, з ким вона там цілувалася… Хоча ні, зачекай… бачила! Класі у сьомому вона була. Ну так, якщо Машка у десятому була, то точно, у сьомому. Там, за тепличкою з Ваніком очкастим так заливала, думала, один в одного язики проковтнуть… Але ж це не горе, ні?