— Ні, не горе.
— Я тобі ось що скажу…
— Скажіть.
— Не зв’язуйся ти з бабами, добром це не скінчиться…
— А з ким же?
— Я не про це. Не мені тобі розповідати, ти вже дорослий. Скільки тобі? Двадцять два? Три?
— Сімнадцять сьогодні.
— Ну нічого, не всі досконалі. У мене в твоєму віці знаєш скільки всього було?
— Не знаю.
— О-о-о, — протягнула вона й закашлялась. — Тобі й не снилося. Я тоді з Льовою Б. зустрічалася. Їздила до нього у Москву…
Про Льову Б. я чув удесяте.
На кухні ми просиділи години дві. Лише одного разу заглянула Маша. Якось недовірливо, навіть підозріло глянула на нас із Фрідою, скривилася й сказала, що постелила мені на підлозі. Біля тапчана.
- Іди-іди! — хитро промовила Фріда. — Ми сьогодні взагалі спати не збираємося, да? — І вона, в очікуванні підтвердження її слів, подивилася на мене.
Спати я, звичайно, збирався, але таки підтвердив:
— Да.
Маша знизила плечима, побажала нам безхмарної ночі й зникла.
А ми ще посиділи хвилин десять на кухні, яка особливою зручністю для опівнічних бесід не відрізнялася, і перейшли до Фрідиної кімнати, яка одразу вразила мене своєю різнорідною начинкою. Починаючи від книжок і закінчуючи неймовірною кількістю годинників.
Бачити її кімнату у перспективі було майже нереально — така кількість дрібних речей та незначних за своєю сутністю штукерій просто розчиняла саме поняття простору на молекули, і все, що залишалося, — це вивчати кімнату по міліметру.
Убогість розрізненої, але старовинної меблі компенсував новенький кондиціонер: Фріда не виносила спеки. Широка дерев’яна тахта на гнутих ніжках, пухова й пишна, але пожовкла постіль, фанерна шафка з висувною тумбою, перекособочений креденс (саме креденс, а не буфет), по вінця напханий медикаментами й скляночками, в яких стирчали записки десятилітньої давності, календарики, мотузочки, пір’яні ручки, погризені олівці. Також у око врізалися мініатюрні пастельні картинки, кухлі та шаблонні вишивки на пасторальну тематику. Все ж таки стара хоч і була інтелігентною, але дещиця доволі вульгарного міщанства в її житті була присутньою. Запах стояв не противний, але задушливий. Окремо висіла поличка зі старими книжечками. Потім я дізнався, що кожна має автограф автора. Серед авторів були й непристойно знамениті.
І безліч годинників. Настінний з боєм, настільні, ручні, золотисті, сріблясті, з червоного та чорного дерева, з маятниками, будильники… всі йшли справно і чітко, вистукуючи розгонистим метрономом час до невідворотної смерті. Ціла купа непотрібних предметів, від яких складалося враження, що потрапив до вікторіанської епохи радянського зразка.
— Коли я помру, — сказала Фріда Яківна мрійливо, але не без жалю, вказуючи на годинники, — вони зупиняться, і ніхто ніколи не в змозі буде їх завести.
— Чого ви так думаєте?
— От побачиш! — пророчо промовила вона.
— Та ну, ви ще мене переживете!
— Я зрозуміла твій натяк, — звузила вона свої очі.
— Який натяк?
— Стара карга дітей своїх пережила, онуків пережила, і от, погляньте, ще трохи — йде на рекорд, намагається пережити Маню! Обережно, небезпечний поворот, а-а, яка невдача, інфаркт, але чекайте, вона йде на поправку, вона майже здорова, ось, ще трохи, ще трохи…
Я щиро розсміявся.
— Дурниці кажете.
Старуха, оцінюючи власний гумор сором’язливою посмішкою, потягнулася до мене, обхопила за плечі, потрусила й повалилася на ліжко. З-під матрацу дістала пачку «Честерфілда» і запальничку. Спритно закинула цигарку до рота, підкурила й промовила:
— Тільки тчш-ш-ш!
— Могила! — пообіцяв я, і вона продовжила розповідати те, що почала ще на кухні.
— А знаєш, пам’ять — це єдине, що в мене залишилося. Кривава, щаслива, грузинсько-єврейська…
— Як грузинсько?
— Я завжди була грузинкою, хоча і єврейкою. Не знаю, тепер, коли до смерті залишилося три з половиною подихи, все сприймаєш більш гостро. Все своє життя я була самотньою, хоча й життя проходило поміж людей, але самотність — головний козир і бич мого життя. Скількох я поховала, скількох не помітила, скількох обманювала і скільки разів виживала, коли здавалося, що вижити було неможливо. Я прожила довге й беззмістовне життя. І Варя — єдине, що залишилося мені перед смертним одром. Ні-ні, жодного пафосу, просто все своє життя я прожила впівсили, не собою, не типовою київською єврейкою, без святкування Пейсаху та інших свят, а так, за помахом долі, під свіжий вітерець… І зараз, коли настав час помирати, помирати доведеться в безкомпромісній самотності, під пуховою ковдрою, помирати старою й негарною, трохи черствою й грубою, непотрібною, напіврозумною…