Історія Фріди Яківни почалася у серпні тринадцятого року. З Балканів насувалася гроза, але мало що могло зупинити її появу на світ.
— Знаєш, Дюша, мені здається, що я народилася вчасно. Рік пізніше, рік раніше, — і все моє життя пішло б іншим шляхом. У нашій сім’ї всі жінки народжували рано…
Мати Фріди Яківни народила її у шістнадцять. Вона, вродлива, ще струнка грудаста дівчина, донька житомирського шинкаря, скочила заміж за пристойного, вже не молодого, але ще повного сил і молодецького запалу офіцера, теж єврейської крові, між іншим. Тільки там були свої нюанси, якісь фіктивні прізвища, біографії, так що офіцер був на гарному рахунку, адже ще свого часу, у п’ятому році, під час російсько-японської війни показав себе доблесним солдатом — оборона Порт-Артуру, хоч і розгромна, але звитяжна баталія на річці Ялу… і солдата Якова Андрійовича возвели у ранг офіцера, що наблизило його до дворянського титулу.
У чотирнадцятому році він пішов на фронт, але повернутися йому не судилося. Хтось поговорював, що він загинув під Варшавою у сімнадцятому році як сміливий і доброчесний воїн, інші говорили, що він зрадив своїх бійців і намагався прорватися до Лісабонського порту, щоб звідти відплисти до Сполучених Штатів, але його підрізали мародери…
— Якщо чесно, я і не пам’ятаю вже.
В той час вони з мамою та Фрідиною молодшою сестрою переїхали до Києва. Тоді це було відносно спокійне місто, аж до дев’ятнадцятого року. А у дев’ятнадцятому була безкінечна холодна зима, і петлюрівські війська вчиняли єврейські погроми. Фріда з матір’ю на той час мешкали у квартирі вже загиблого офіцера Якова Андрійовича на Прорізній. Фріду віддали до сусідки, яка невимовно зраділа такому подарунку — прийняти до себе хоч і єврейську, але дівчинку, бо сама страждала на безпліддя. Молодша сестра померла ще у вісімнадцятому — ангіна, абсцес нирок.
— Не вижила. Мати і не горювала навіть. Не до цього було.
Згодом, під час погрому, сердобольну Лілю Єфимівну зґвалтували і вбили, а Фріда так і не дізналася, де знаходиться її тіло. А сусідка Настька Міронадзе — також дружина офіцера, потім, з приходом радянських військ, вивезла Фріду до Криму. Півроку вони жили у Феодосії.
— Сонце, море. Це були найкращі часи мого дитинства. Настька мене виховувала. Читати і писати, щоправда, навчила ще мати, але Настька Міронадзе, в дівоцтві Голобєєва, впритул наблизила мене до високого. Ми бували у Максиміліана Олександровича. Двічі. Ой, натисни оту кнопочку на пульті… щось душно… ага, дякую. Двічі ми були у нього. Одного разу я сильно перелякалася якоїсь вівчарки, що забігла на подвір’я, і розревлася. Макс — нічого, що так фамільярно? — посадив мене на коліна й подарував книжечку, попередньо дещо написавши у ній. «Демоны глухонемые». Он бачиш, стоїть. «Фрида, бояться нужно не собак. Учись. С нежностью, М.В.»
Я, затамувавши подих, дістав збірку віршів. Обережно, боячись, що та розвалиться у мене в руках, але книжка виявилась міцною, позбавленою столітньої обшарпаності. Здивовано посміхнувся. Волошиним особливо ніколи не цікавився, хоча вдома стояв його альбом і вірші, та й мати мені багато розповідала, але якось нецікаво було, а тут… неначе до його мощів доторкнувся. Аж мороз по шкірі.
— А потім до Феодосії приїхав Давид Міронадзе. В таврійських степах йшли бої з червоними військами. Міронадзе приїхав у коротку відпустку, на тиждень. Мене не прийняв, сказав, що він не буде батьком чужої дитини. Тільки за місяць його було важко поранено десь під Каховкою. Помер він у Джанкої. А в двадцятому якісь давні знайомі Настіного батька, колись наближеного до тимчасового уряду есера, що загинув від випадкової кулі у Петрограді, посадили нас на пароплав. У мене почалося запалення легень. Увесь час, скільки ми пливли, я була майже у непритомному стані. Марила, кашляла кров’ю. Прийшла до тями тільки у Константинопольському порту. У самому місті нас розмістили у невеличких квартирках на лівому березі Босфору. Стояла неймовірна спека, було багато хворих, серед них і я. Мене поклали до госпіталю. Виходжував якийсь турок з європейською зовнішністю. За три місяці старцювання у Константинополі якісь добрі люди нас знову посадили на пароплав, і незабаром ми опинилися в Неаполі, брудному й злочинному гадючнику. Мене одразу вразила величезна кількість автомобілів, конок, людей, арабів і негрів. Неаполь називали тоді італійською Калькуттою. Мені було вісім років, і я не знала, що таке Калькутта. Думала, що від слова «культя», а значить, щось пов’язане з інвалідністю. Італійське місто-інвалід.