А потім Фріда пішла до італійської школи, вивчила мову. До двадцять третього року вони з Настькою проживали в Римі, отримували якусь допомогу від монархічної общини та паралельно пенсію від есерів. А у листопаді двадцять другого все змінилося, знову революція, до влади в Італії прийшов вирлоокий карлик, який приніс разом з собою заразу фашизму. Шовіністичні погляди італійців змусили Настьку з Фрідою тікати на Північ, до Берліна.
— Тільки-но я освоїла італійську, довелося вивчати німецьку. Спочатку ходила до російської школи. Там були всі емігранти, дехто навіть з Києва, якісь знайомі траплялися. У Берліні було легше. Настька займалася перекладами. Окрім німецької, італійської і французької, знала ще англійську та їдиш. Усіх цих мов вона навчила і мене. Тоді у Берліні, в нас були тижні, коли ми спілкувалися виключно однією з тих мов, яку я вивчала. Тільки французька далася мені важко. Та-ак, казала Настька, понеділок, яка у нас на цьому тижні мова? І ми переходили на іспанську або англійську, або їдиш аж до недільного вечора. Так і жили. Я ходила до школи, Настька по п’ятнадцять годин засиджувалася то в редакції емігрантської газети, то за перекладами чиїхось мемуарів, та все про царя, монархію. Якісь адепти народовольців давали на переклад свої маніфести, потім вони ж організували і свій журнал. Настька не гребувала жодною роботою. Від політики була далекою, але розбиралася в ній незгірше за свою лінгвістику.
Була вже друга ночі, а Яківна все розповідала і розповідала. Видно, за довгий час спілкування виключно зі своїми сцикухами, як вона їх називала, неабияк зголодніла без співбесідників. Хоча добрим співбесідником мене назвати було важко, я швидше був просто слухачем. Розповідала про своє життя вона у хронологічній послідовності, але щось від недоріки в неї зосталося — якось нескладно вона говорила.
— Взагалі, у молоді роки я була пречудовою оповідачкою, — наче почула вона мої думки. — Вибач, що так неоковирно розповідаю. Я вже років десять ні з ким, крім листоноші та дільничного Іванчука, не розмовляла. Старість.
Старість, погодився я, але промовчав, із задоволенням даючи Яківні можливість зібрати у жменю всі думки та спомини, про які їй так хотілося розказати. Правда, час від часу здавалося, що вона проводить сухою ганчіркою по запилюженій поверхні свого життя, не заглиблюючись у душевні переживання, а всього лише стримано переповідаючи основні дані своєї довгої й складної біографії.
Іноді я відволікався на власні думки. Знову і знову згадував про розмову Варі та Боба, але у порівнянні зі складним хитроплетивом Фрідиної долі всі мої самопоїдання здавалися безбарвною нісенітницею неопереного організму.
— Ну-ну, Яківно? Спати ще не хочете?
— Це вам, молодим, треба спати, а я свої дві години ще вдень виспала. Так на чому я зупинилася?
— На Берліні.
— Точно, на Берліні… Ну, коли наші взяли Берлін, я дізналася про це, стоячи на Васильківській…
— Ні-ні, - перебив я її, - вам ще десять років, — хоча перестрибнути два десятиліття її долі мені здалося навіть заманливим.
— Ах, стара, пам’ять куряча. У Берліні я каталася на трамваї. Я так любила київський трамвай, особливо коли спускаєшся на Поділ, що у Берліні це була одна з моїх улюблених забавок. До нас, дітей емігрантів, ставилися добре, адже всі були з аристократів, дворян, чистоплотної інтелігенції… Хтось бідніший, хтось більш заможний, але всі були чистими, причесаними, зі шкіряними ранцями. Доглянуті. А у дванадцять років я вперше відчула, що таке бути єврейською дівчинкою. На першій перерві, між англійською літературою та ботанікою, всі дівчата, крім Ніоночки, руденької, безхарактерної лялі з фарфоровим обличчям, обступили мене і почали азартно обнюхувати. «Що ви робите?» — запитала я. Але ті мовчки, немов заворожені, здійснюючи страшний ритуал, ходили колом і обнюхували. «А від неї дійсно якось по-особливому пахне», — сказала одна. «Ти жидівка?» — запитала інша. Тоді я нічого не зрозуміла, а потім, коли прийшла додому, все розповіла Настькє. Вона важко зітхнула і розплакалася. «Dregs!» — сказала вона англійською, позаяк тиждень у нас був англомовний. Наступного дня вона прийшла до школи й вчинила скандал у дирекції школи. Виявилось, що хтось з батьків, побачивши мене у школі, бовкнув щось на кшталт: о, тут і жиди навчаються! Конфлікт зам’яли, адже школа була престижна. Але хоч я офіційно і не була єврейкою, такий статус за мною закріпився, і довести комусь що-небудь було неможливо. Я нікому нічого і не доводила. Ніоночка теж була єврейкою, але з виразною центральноєвропейською зовнішністю. Батьки її були з Вільно, переїхали до Берліна через розширення свого бізнесу — у них було три керамічні заводи. Ніона російської не знала, але викладання велося німецькою, тому всі її проблеми обмежувались спілкуванням з однолітками. Так нас було двоє. Я — жидівка, і вона — зарозуміла литовка.