Ближче до п’ятої години ранку почало світати. Невгомонна стара все ще розповідала, розповідала — і про кінець тридцятих, як оминуло її горе, і про родичів білого офіцера Міронадзе, які знайшли її, Фріду, й прийняли її, єврейку, як доньку білого офіцера Давида Міронадзе, але їх у тридцять восьмому всіх до одного репресували. І бігала Фріда, оббивала пороги, намагаючись врятувати родичів Давида, який у свій час відмовився від новоявленої шестирічної доньки. Але всі її зв’язки обривалися швидко і з тріском. Забирали колишніх високопосадовців, творча еліта перебувала у перманентному панічному страху. Якщо таких видних діячів, як Косіор, було репресовано, то що можна говорити про інших. Навіть Єжову, чиє ім’я довгий час вселяло тихий жах, не вдалося сховатися в наркоматі водного транспорту. Фріді нічого не залишалося, як збирати консерви на передачі тим, кого не розстріляли. Пізніше їх всіх розмололо на безвісну труху історії: кого табори, кого війна…
У тридцять шостому була друга хвиля ущільнення квартир, і Фріду Яківну з донькою Ніоною підселили до театрального актора Анічкіна.
— Це був будинок на Госпітальній. До Анічкіна підселили три сім’ї. Мене з Ніонкою, єврейку Розу, якій через її єврейство надали приміщення на чотири метри у підвалі будинку, та ще одну жінку з чоловіком. Жінку звали Ніною, майже як мою доньку, а чоловіка — Яковом, як мого батька. У тридцять сьомому в них народилася донька, Ліна, а у тридцять восьмому, невідомо звідки і від кого, Роза народила крикливого і дуже негарного хлопчика Льову. Анічкін злився, жадібно кусаючи повітря, психував, нас всіх ненавидів, але часи були страшні, і вередувати, особливо на публіці, він собі не дозволяв. Коли почалася війна, мені було вже двадцять вісім. У місто увійшли німці. Спочатку готувалася до евакуації, за прикладом багатьох, зібрала все барахло у старий килим й закопала у яру. В останню мить я від евакуації відмовилась, а коли прийшла до захованого барахла, побачила, що яма порожня. Анічкін ще довго пив каву з наших фарфорових чашок. Я працювала у підпіллі, так і виживали. Адже як тоді було: або ти працюєш на німців і не здихаєш з голоду, або ти не працюєш і спостерігаєш за тим, як твої діти пухнуть і лопаються… Нінина сім’я взяла до себе Льову, а Розу разом з її братом, який так недоречно випірнув з Козятинської глухомані, розстріляли у Бабиному Яру. Льову ж всі не любили, був він крикливий і сопливий, через довге життя у підвалі постійно хворів, кашляв, температурив, а з носа постійно текли соплі. Після війни якась примарна тітка, теж, здається, з Козятина, забрала його до себе.
Фріда Яківна займалася підривною діяльністю, принаймні так довго думали всі її знайомі. Насправді ж вона було лише зв’язковою, що, в принципі, не зменшувало ризику для життя.
Якимось чином знайшла родичів, а саме бабусю у Попільні, в ста кілометрах від Києва. Ходила туди з Ніонкою пішки, ховалася в окопах, виживала, а у сорок другому, через велику кількість провокаторів та взагалі всякої поліцайської наволочі, їхнє підпілля розкрили, приговорили до розстрілу, але в останню мить трьох жінок від правили до Варшави, а звідти у Треблінку І, де все ж таки довелося працювати на німців, а за кілька місяців за якісь особливі гріхи перед рейхом триста здорових людей переправили до Треблінки ІІ, табору смерті… Там їх тримали, навіщось годували, але поки не вбивали. В серпні сорок третього почалося повстання, Фріді разом з десятком ув’язнених вдалося втекти й потрапити на фронт, який стрімко просувався на Захід. У сорок четвертому десь під Будапештом Фріду було поранено, і вона лежала у київському госпіталі, в ста метрах від свого будинку, в якому залишилася донька. Мабуть, вже підросла, по-чесному радянська, піонерка. Має закінчувати восьмий клас.
— Про перемогу я дізналася, стоячи на Васильківській. Ми розгрібали завали, під якими знаходили розкладені й всохлі трупи людей і собак. Хоча собак менше. Особливого ентузіазму в мене не було. Та й ходили чутки, що колишніх ув’язнених та полонених ув’язнюють знову, тільки вже свої. Доньці моїй вже було п’ятнадцять, коли мене викликали на допит. Тиждень протримали на Лук’янівці. Відпустили. Хтось замовив слівце, та й була я вже партійна, комуністка. В ідею не вірила, але в партію вступила ще на фронті. Хотілося їсти. Та й час складний був — трималися за все, за що можна було триматися. У п’ятдесят шостому з партії мене виженуть. Пам’ятаю, як і чому, але неприємно згадувати, хоч і зітхнула я тоді з полегшенням. Тоді вже жила в цьому будинку…