Слухати Фріду Яківну сил вже не було. Очі солодко злипалися, і я провалювався кудись глибше, ніж просто в сон, кудись між Берліном двадцятих років та Києвом тридцятих, засинав, уткнувши писок у розкішну й волохату бороду Волошина, лягав поряд з ніжно скриплячими кістяками у Бабиному Яру, тихо й солодко проникав у історію століття, що наближається до свого не зовсім логічного, але кінця. Десь за три хати чувся перегул трамваїв, небесна сірість виплакувала неспокійну мжичку. Йти додому я не те що не хотів, але надто вже спустошено себе відчував. Важкий, розлогий — через все тіло — пласт свинцю хилив мене у сон. Десь у шістдесятих заснула й сама Фріда Яківна. Я піднявся з фотеля, розім’яв засиджене тіло, прохрустів кісточками й подався до дівчачої кімнати, де на мене чекала постіль під тапчаном. Нарешті я зможу відрубитися під мирне сопіння Варварки.
В прохідній кімнатці, просуваючись обережно й навшпиньках, намагаючись не збудити оголених чоловіків на полотнах та засохлих мух на підвіконні, у контровому світлі стояла Варя.
- Іди сюди, — сказала вона майже мовчки, і я, вже збайдужілий до будь-яких з’ясувань стосунків, яких, по суті, не існувало, піддався її тихому та перепрошуючому голосу й підійшов.
Вона схопила мене за рукав сорочки й потягнула до себе.
— Ти придурок. Я всю ніч тебе тут чекаю.
— Я виходив попити водички, але тебе тут не бачив.
— Придурок, я всю ніч не спала, тебе чекала. Що ти там робив? — з непідробним здивуванням запитала вона.
— Слухав, — крізь сон відповів я.
— Придурок, ти ж…
— Та не придурок я! — пошепки закричав я, відштовхуючи Варю.
Скільки можна, врешті-решт: придурок, придурок.
- Іди сюди, — вона ледь не плакала.
Я ступив крок назустріч. Вона обійняла мене за шию й потягнулася до мого вуха.
— Ти такий придурок, такий придурок, — швидким шепотом щебетала Варя, — він пішов, чуєш, все, він більше не прийде, його більше не буде. Тільки ми з тобою. Невже ти цього не хотів, не хочеш? Господи, дурненький, ми ж маємо бути разом, як ти цього не розумієш?
Я оторопіло мовчав.
— Поцілуй мене, чуєш, поцілуй мене, — тараторила вона, — ти, придурочок, ти, господи, як я хочу спати, Дюша, я все візьму на себе, не хвилюйся, добре? Не хвилюйся… Якщо я поспішаю — скажи, я знаю який ти, я все знаю, нічого не кажи, мовчи.
Власне, я і не збирався нічого казати, але відчуття незвичності всієї ситуації мене вразило. Безсонна ніч, проведена у чужому житті, тихі плавні звуки слухових галюцинацій. Підкошувалися ноги… Я обійняв Варю за талію й схилив голову на її плече.
— Мовчи, — не заспокоювалась вона. — Мовчи.
Я мовчав.
Ми простояли, обійнявшись, хвилин десять. Двічі я встиг заснути. Не в такому, не в такому стані мало прийти моє щастя, щоб я розривався між ним та нестерпним бажанням спати. Але нічого не вдієш, і змусити це щастя приходити вчасно — неможливо.
— Дякую, — сказав я. Все, на що я спромігся, сказати цю дурнувату й повністю зайву фразу.
«Дякую». Господи, як безглуздо, як по-дитячому. Якраз для моїх сімнадцяти років.
— Ми будемо разом? — чи то питально, чи то ствердно промовила Варя.
І в той момент, коли я мав сказати, все сказати — що думаю і що не думаю, в той момент, коли вся вона — скрізь, наскрізь була відкрита для мене, для моїх слів, я промовчав.
Ми пішли спати. Вляглися обоє на підлозі. Обіймали один одного й продовжували говорити безглузді і непотрібні речі. Довго торкалися один одного під ковдрою, але за півгодини знесилені й майже байдужі — принаймні я — до свого такого маленького-маленького, прозорого й крихкого, ледь видимого, але щастя, заснули…
Все трапилося швидко: дев’яносто другий рік, рейс «Франкфурт — Київ», 234 людини загинуло, упізнання. Господи, та ж там стільки обгорілого м’яса, одні залишки, нічого того, що колись нагадувало всміхнених і життєрадісних, готових до безкінечного, ще тільки-но початого життя.
А чи не занадто?…
Женя, Ліля, де ті часи, початок нового десятиріччя, голод, безкінечні черги, путч, на прилавках одні лише бюсти. Три пляшки горілки десь під ліжком, про всяк випадок, розмоклі черевики, курточку Мані зшити. Із залишків. Першокурсниця. Любо-дорого.