Ввечері, як завжди, він з’явився на порозі їхнього будинку. Зовні насуплений і, здавалося, агресивний, — проте очі все одно видавали в ньому якусь внутрішню беззастережну радість. Від чого? Пояснювати — зайвий клопіт. Все було зрозуміло з очевидністю. Вже тиждень Дюша перебував у досить дивному для нього стані, який планомірно підходив до тієї стадії, коли надзвичайне стає звичайним, коли до успіху та щастя починаєш звикати, і цей успіх разом із щастям стає невід’ємною частиною буденності. Дюша це знав. Знав також, якщо втратити цю частину буденності, то настане нестерпне спустошення й морок, що безрадісною пеленою накриє всю його й без того песимістичну душу. Він це знав, а тому намагався якомога довше триматися цього стану душевної свіжості й відчуття легкого, але всеосяжного щастя.
З іншого боку, цей квітковий мед щастя, що навіть не встиг зацукруватися, був підточений дьогтевими розводами, а саме питанням, яке стосувалося безпосередньо сексуальної сторони їхніх стосунків. Певно, зайвим буде говорити про те, що Дюшине життя було не випробуване, і всі ті смакові традиції перших разів, коли все-що-вперше сприймається гостро й залишається у пам’яті на багато років, були ще попереду. Варя в цих питаннях була більш обізнана, мала неабиякий досвід, але озвучувати вголос свої бажання не наважувалася. Тому обидва мучилися одним і тим самим питанням: чому інший не проявляє своєї сексуальної жаги, чому все так платонічно, чисто і майже поверхово?
Варто зазначити, що свого часу Варвара пережила в своєму житті справжній сексуальний період. Навчалася вона тоді на другому курсі. Вона вже не була тією дівчинкою, в якої загорялися очі кожного разу, коли вона бачила щось відмінне від сірої вуличної мішанини. Треба було навчатися, хронічно не вистачало часу не тільки на якісь розваги, але й на особисте життя. До неї клеїлося багато різних чоловіків — однокурсників, сусідів зі сходового майданчику, викладачів та просто випадкових перехожих. Дехто пропонував велику і красиву любов, дехто кликав заміж, але вона на той час вже встигла смертельно стомитися від довгих стосунків з одним маловідомим актором столичного театру, а тому все, що стосувалося формули хлопчик — дівчинка, викликало у неї щонайменше відразу. Тип стосунків, які були в неї з оператором, коли кожний крок їхнього спільного життя відзначався сварками та з’ясовуванням стосунків, кожна годинна відлучка сприймалася як зрада та персональна образа, її не влаштовував. Вони протягом року десятки разів роз’їжджалися і сходилися знову, сумка з найнеобхіднішими речами, в принципі, ні в чому не повинна сумка, кочувала з квартири на квартиру, а самі вони — Варя та цей маловідомий актор столичного театру — могли годинами стояти в метро за сусідніми колонами й не мати сил ані роз’їхатися, ані помиритися остаточно. Зрештою, вона від нього пішла, прихопивши, окрім сумки, розхитані до неможливості нерви та хронічну молочницю.
Боб, який спочатку ненавидів Варю, потім змирився з її існуванням, а врешті смертельно закохався у неї, чи не кожного дня намагався прочитати на її обличчі ознаки її статусу: вільна, стомлена, без п’яти хвилин заручена.
Дізнавшись про розрив з актором, він набрався мужності й запропонував невеличке, але концентроване на обопільному порозумінні щастя. Варя лише хмикнула, знизила плечима й обережненько, аби не травмувати ніжну, ледь не підліткову душу Боба, не відповіла. Боб був з числа тих платонічних шанувальників, які могли роками здобувати прихильність своїх об’єктів, разом з тим не гребуючи випадковими стосунками з випадковими жінками.
Пройшло вже без малого шість років, як Боб був безтямно закоханий у Варю, і йому все ще не набридало раз на кілька місяців повідомляти їй про свою готовність іти до РАГСу хоч зараз, але якщо треба почекати, він почекає скільки необхідно. Варя мовчала, а він чекав.
І тепер, після того, як довгий і неприємний роман з маловідомим актором столичного театру закінчився, в ній не залишалося місця ні для кого, жоден з чоловіків не міг відновити у ній віру в справжнє людське щастя. І кожного разу вона задавалася одним питанням: чому Бог створив людей істотами парними, чому не можна бути просто самотньою і щасливою, щодня повертатися до свого помешкання з роботи чи, припустімо, навчання, сідати за письмовий стіл або до мольберту й відчувати повну й нероздільну гармонію у співіснуванні з порожнечею, розділяти своє щастя лише з собою, засинати в обіймах з собою, а разом з тим почуватися досконалою й самодостатньою? Вона жорстоко позбавлялася думок про інших чоловіків, які були потенційними захоплювачами її власних просторів — внутрішнього та зовнішнього. В цьому житті все було продумано так, щоб життя не здавалося солодким, навіть солодкість, якщо вона існувала, швидко приїдалася, а це приїдання вже само по собі суперечить усім принципам щастя та гармонії, яких так прагнула Варя.