На другому курсі під час складання зимової сесії, коли дешеві, але непромокальні тімберленди, куплені на секонд-хенді, тонули в січневій сльоті, а голова була забита лише прискореним вивченням історії образотворчого мистецтва, до того ж у алфавітному порядку, коли бібліотека мистецтв на Великій Житомирській перетворилася на другу домівку, а крізь звивини в найбільш запаленій частині мозку протискалися Борецький розпис та Батута зі своїми венеціанськими митцями, на одному з перекурів у дворику художки до неї підійшов юнак приблизно її ж віку, який дуже просто, але не без нальоту наполегливості у голосі промовив:
— Ми йдемо до мене пити чай.
Було холодно, і чай справді був би доречним, хоча, в принципі, його можна було б попити і в кафешці за рогом, на Львівській площі, проте Варя мовчки, не сказавши жодного слова, піддалася його голосу, і вони пішли. Виявилося, що будинок знаходиться в кварталі від академії, де вони навчалися, — вона на другому, він — на рік молодше, першокурсник. Свіжак, як їх називали старшокурсниці.
Вже вдома Андрій — саме так його звали — без зайвих рухів та слів, без будь-яких прелюдій та вмовлянь, без зайвих шумів (цього разу навіть паркет не скрипів своїм скрушним скрипом) роздягнув Варю, поклав на ліжко та став методично і планомірно майже ґвалтувати. Було б не майже, якби Варя сказала хоч слово, проте вона мовчала, навіть більше — піддавалася йому, рухалася разом з ним, час від часу відкриваючи рота від раптових спалахів болю — надто довго нікого в ній не було.
Коли він кінчив, Варя мовчки вдягнулася й подалася до коридору взувати свої бідненькі, але вірні тімберленди.
— А чай? — запитав Андрій.
— Чай? — чомусь перепитала Варя і вийшла з квартири.
Наступного дня Андрій знову підійшов до Варі. Його худе вилицювате обличчя не виявило й дещиці сум’яття.
— Підемо? — запитав він.
— Ага, — відповіла Варя, душачи в собі сльози.
Тільки від чого? Від чого сльози? — питала вона саме у себе в той момент, але всього лише момент і всього лише раз. Щось захоплювало зсередини, якийсь невимовний приступ дорослості, очевидна краса й збуджувальна енергетика його вчинку.
Їх не поєднувало нічого, крім сексу. Здавалося, що вони існували лише заради нього. Кожного дня вона приходила до Андрія. Вони могли кохатися годинами, але божевільна необхідність у сексі не зникала. Іноді, лежачи на старому горбкуватому ліжку, в перервах між злиттям, саме у той час, коли будь-яка розмова мала б вигляд вимушеного порушення гармонії, Варя співала пісні мадярською. Це Андрію подобалося, але за кілька хвилин він переривав її тваринним поцілунком, і вони знову зливалися в ненаситницьких корчах.
Це тривало півроку. Такі стосунки влаштовували обох. Вони ні до чого не зобов’язували. Ані до подарунків на день народження чи восьме березня, ані до вірності, ані до рольових чи гендерних диференціацій. І це могло тривати ще невідомо скільки, але одного разу, коли Варя сиділа на підвіконні й палила, вдивляючись у непроглядь травневої грози, Андрій перебирав речі у шафі. Діставши якісь широкі, кольору хакі штани, він спокійно промовив:
— Ці штани ти носитимеш, коли будеш вагітною.
Варя посміхнулася, злізла з підвіконня, вдягла босоніжки й вибігла під, здавалося, безкінечну зливу.
Незважаючи на те, що навчалися вони в одній академії, бачитися їм більше не довелося.
Після цього Варя пережила ще кілька невдалих й на зародкових стадіях нічого не обіцяючих стосунків, і було все це так, аби було. Гра у справжнє навіть не затягувала, і відчуття беззмістовності будь-яких стосунків ніколи не полишало її. Вона припинила відчувати солодке ниття у низу живота, все рідше і рідше вдягала спідниці та сукні, але все частіше віддавала перевагу вузьким, грубого котону джинсам. Лише груди завжди вільно дихали і, здавалося, дякували за відсутність ліфчиків чи якихось надто тісних майок. Проте, до прикрості Варі, більшими не ставали. Сильні, пружні, з акуратними, трохи піднятими вгору сосками. Але маленькі.