Машка постійно втішала її.
— Дура, — казала вона, — твої груди — то просто щось офігенне. Чого ти постійно ниєш? Маленькі-маленькі… Хочеш, щоб в тебе була така ж єврейська розмазня, як у мене?
Варя цього не хотіла, тому лише сором’язливо посміхалася, але під час чергового розглядання себе у дзеркалі все одно пошепки промовляла невідомо до кого:
— Ну ще трішечки. Трішечки, а?
Дюшу влаштовувало абсолютно все, що стосувалося Варіної анатомії. Всього, звичайно, він ще не знав, але те, що було очевидним, він сприймав як щось бездоганне й створене спеціально для нього. Груди (вони не так наближалися до надто інтимної категорії анатомічних властивостей) легко лягали в руку, талія не містила нічого зайвого, живіт, плечі, руки — все було молодим і чистим. Сам Дюша із захватом відмічав про себе цей особливий тип зібраного й підтягнутого тіла, тіла, до якого він так несміливо торкався, навіть теплість й вогкість міжніжжя, яке він спробував лише на доторк, здавалися йому не чим іншим, як концентратом пружності й зібраності. Він боявся, що як тільки йому вдасться заволодіти Варею повністю, всі уявлення про її витонченість та молодість розваляться, натомість вона сама повстане в іншій іпостасі, щось середнє між звичайною жінкою з усіма своїми слабкостями та першою своєю дефлораторкою, яку необхідно буде покинути якомога швидше… Чому покинути? Навіть на це питання йому не знайшлося б що відповісти. Тому що так треба. Тому що в будь-якому разі він відчув би якесь, нехай майже невагоме, нехай ледь помітне, але розчарування. Майже два місяці він ідеалізував Варю, майже два місяці ходив сповнений внутрішнього піднесення і чогось невловимого, але наближеного до щастя, і от настане час, коли вона буде зовсім іншою, вона буде… жінкою на сто відсотків, справжньою, чесною, стомленою, взятою ним, Дюшею. І життя більше не дряпатиме його зсередини ніжним кігтиком платонічного відсторонення, гарячими поцілунками та тремтінням щоразу, коли вони будуть за крок до можливості опинитися один в одному, по-справжньому, по-дорослому, так, як ще ніколи… І це свідоме відтягування часу, спроектоване з його боку панічним страхом та її банальною розгубленістю, лише прискорювало серцебиття та потовиділення, давало фантазіям великого розгулу й викиду великої кількості гормонів. До певного часу.
Стоячи на порозі, Дюша відкидав усі можливі сумніви, які могли б хоч якось змусити його розвернутися й піти додому і більше ніколи, НІКОЛИ навіть на гарматний постріл не наближатися до цього будинку.
Двері відчинила Яківна. Розгублено глянувши на Дюшу, вона, не вітаючись, покотилася до своєї кімнати.
До коридору вибігла Маша.
— Яківна сьогодні не в гуморі. Несподівано для себе стара дізналася, що скоро помре.
— Тобто? — злякався Дюша.
— А так. Їй наснилося, що Десна вийшла з берегів, і що всьо, гаплик існуванню Києва.
— Тю, так ви ж на самій горі живете. Навіть якщо Дніпро з берегів вийде, вам до лампочки.
— Ні, Яківна в цьому побачила свій смисл.
— Ясно. Де Варька?
— Спить.
Дюша навшпиньках, ходою вуличного міма пройшов до кімнати й сів на диванчик біля Варі, що мирно посапувала у комір. Її обличчя було зім’яте денним сном, з-під ковдри стирчали смугасті вовняні шкарпетки, і Дюші на мить здалося, що це востаннє він так на неї дивиться, так — по-домашньому. Але знову ж таки здалося лише на мить…
— Чаю вип’єш? — запитала Маша.
— Можна, — погодився Дюша.
— Тоді камон на кухню, будеш мене розважати, — і вона посміхнулася. — В мене ще окрошка є. Хочеш?
— Давай.
Дюша сидів на маленькому кухонному диванчику і спостерігав, як Машка неоковирно й недбало готує чай та насипає окрошку.
Виявилося, що наодинці з Машею спілкування не клеїлося. Вони обмінялися десятком шаблонних фраз — щось про навчання, погоду, якісь художні штуки — й замовкли.
За десять хвилин вийшла Варя. Розтираючи заспане обличчя, вона потягнулася до чашки з холодною водою й сіла на стілець. Поклала ноги на Дюшу й привіталася.
— Привіт, — сказала вона.
— Привіт.
Розмова не клеїлася і з Варварою, але Дюша цього наче й не помічав. Він одразу почав розповідати якісь небилиці про квіткові магазини, про те, що у дитинстві мріяв про вирощування квітів, але у дуже глибокому дитинстві, ще тоді, коли думав, що диктор у телевізорі так само бачить його, Дюшу, як він, Дюша, бачить диктора, а тому при увімкненому телевізорі він не колупав у носі. І все це він розказував з якимось захватом, так старанно по-дитячому витягуючи шию, розмахував руками, але за якийсь час він помітив, що ніхто не сміється з його жартів, лише Маша, нещиро й недоречно, майже-не-посміхається.