Выбрать главу
* * *

Я мріяв стати письменником і з кожним днем все більше наближався до своєї мрії. Від неспроможності написати щось фундаментальне і виразне я почував себе безрадісно і тужливо, а тому писав бодай щось. Письменником стати хотів, але стояв на роздоріжжі: ким бути вигідніше? Письменником чи поетом? Я неквапливо підіймався до якоїсь мені самому не зрозумілої вершини. Повзти до неї було ще довго, і коли мені здавалося, що ось вона, я бачу її, таку засніжену й колючу, варто лише руку простягнути, як з-під ніг висковзував камінець, ноги мої підкошувалися, і я на кілька метрів сповзав з тієї висоти, до якої вдалося дістатися.

З кожним днем я розумів, що хоч я і бачу так добре вершину, до неї мені ще як до Києва рачки, себто довго, незручно й болісно. Затерпали ноги, від стилістичної безпорадності, від браку досвіду та неспроможності усидливо працювати над однією, начебто вирощеною десь глибоко в душі ідеєю перебивало подих.

Я мучився — хіба пальці лезом не різав. Зрештою, писати якісь тематичні замальовки про нічних метеликів Куренівки, або жорстокий світ «системи», або про контрабандистів, що перевозять білоруських проституток (Господи, що я міг знати про білоруських проституток?), було приємно й необтяжливо. Я це називав відточуванням майстерності.

Мрія стати письменником не полишала мене. Я хотів взяти від життя по максимуму, створити власний світ, в якому б мріяли опинитися всі інші, бажали б стати причетними до моїх ілюзій, потрапити під мій блискучий скальпель письменника.

В будинку художників, як я називав помешкання Маші й Варі, свої наміри стати справжнім професійним (яке фатальне слово!) письменником я не розкривав. Так, приходив такий собі «поет» без роду без племені, бездарний навіть не художник, навіть не малювальник, а бозна-хто, такий собі малограмотний, сповнений максималістичних з домішкою інфантильного ідіотизму примх юнак, випєндрьожник, який ховає всі свої неприборкані комплекси у коробочку, обв’язану тасьмою гордості та уявного бунтарства, показушничає, намагається довести свою правоту, з якою насправді і без того всі згодні.

Тоді я не розумів, що, швидше за все, виглядаю смішно, і якщо згадати все, що я тоді їм всім говорив, то від сорому згоріти можна, але особливо згадувати не буду. Зрештою, пройшло десять років, все змінилося, я сам перестав бути смішним, натомість обріс товстезною корою спокою і цинізму.

Піввесни я ходив до будинку художників лише з однією метою: мені була потрібна Варя. Щось приємне поколювало десь праворуч, і я тоді думав собі: чому справа, чому не зліва? Адже було б закономірно відчувати епіцентр психосоматичних відчуттів саме у серці. Воно має калатати, боліти, вириватися з грудей, а тут — ніяких симптомів захворювання. Спокій і врівноваження. А от праворуч — лоскотно і відчуття, наче сам азарт матеріалізувався й підскочив десь знизу до грудей, а саме туди, де замість серця спокійно розташована якась чи то селезінка, чи ще якийсь анатомічний атлас, себто орган.

На початку червня я складав випускні іспити. Готуватися будь до чого я не звик, тим більше до іспитів, а ще тим більше, що однокласниця Даша Кащенко, квадратна, але симпатична баскетболістка, постійно знервована панікерка, двічі запрошувала мене до себе.

Тоді я був майже у розпачі. Нерви мої рвалися, немов струни у Паганіні. Мене дратувало абсолютно все. Мене знищувала одна лише думка про те, що мені властиві усі без винятку слабкості, що носять у собі звичайні люди. Більше того, я ще звичайніший, ніж найзвичайніші, але, попри все, нещасний. Чи, можливо, всі нещасні? Останні чотири ночі я майже не спав, а лише травив себе нестерпними думками невідомо про що. Зараз мені важко згадати, що саме так сильно мене зачіпало, що кривдило мою тонку душевну організацію, проривало ту захисну оболонку, склеєну із залишків культурного виховання та виховання взагалі. Я не міг зрозуміти, що саме відбулося тоді, на тій кухні, невже це все, невже кінець… хоча з іншого боку, я втішав і заспокоював себе різного роду відмовками, мовляв, то такий період, і всім треба розібратися у собі, і все буде добре, але життя і досвід інших вчив також іншому, а саме тому, що всі ці любовні пригоди завжди закінчуються досить фатально. Все закінчується втратою один для одного, а миті щастя тут і тепер ніколи не тривають довго, а тим більше вічно. І можна залишити для себе лише клаптики споминів про добре і світле й корити себе за нескоєне. Поки що ж, попри те, що мене всього просто-таки розривало, я не відмовлявся від свого щастя й готовий був поборотися за нього. Якщо не доведеться, звичайно, наступати на горло своїй гордості.