Закінчилася консультація, всі наче готувалися до іспитів, а ми, нас, здається, було шестеро, троє хлопців і три дівчини, стояли на спортивному майданчику. Червневе сонечко розігрівало наші м’язи, ми з пацанами висіли на турніках, а дівчата стояли поруч, палили цигарки, слухали з транзистора шалено популярного на той час Пітера Ендрю й косилися на наші загартовані й вкриті першою засмагою торси.
І тут до мене підійшла Даша Кащенко. І її підхід до мене не був навіть супроводжений зацікавленими поглядами її подружок, що натякало на те, що це її власний вибір, і що це щиро, і що я маю якось відреагувати. Але мені було настільки ліньки що-небудь пояснювати, розповідати про свої нервові зриви і про те, наскільки ж її квадратура мене аніскільки не цікавить, що я відвернувся, роблячи вигляд, немов не помічаю, як вона до мене йде.
— Слухай, — сказала вона мені, - пішли до мене готуватися до алгебри. Ти ж її не здаси.
Її квадратність була наче відлунням її математичних здібностей.
— Всі здадуть, — промовив я, демонстративно риючись у наплічнику.
— Пішли, я тебе підтягну.
Хтось казав мені, що Даша була в мене закохана з шостого класу. Я в це не вірив, принаймні з шостого вона точно не могла бути в мене закоханою, адже до цієї школи я перевівся тільки в сьомому.
— Послухай, Даш, — зі спокійним роздратуванням почав я, — он бачиш — Бухалюк. Бухалюк алгебру знає не краще за мене. Запроси його. Думаю, він не відмовиться.
Бухалюк, наче спиною відчув, що говорять про нього, повернувся до нас й оголив свої жовті поламані зуби.
— Та до чого тут Бухалюк? — здивувалася вона.
— А до чого тут я?
— Кретин! — сказала вона й хотіла було кудись втекти — в приміщення, з приміщення, — але стояли ми на спортивному майданчику, тому вона розгублено відійшла на кілька метрів й розревлася. Подружки, побачивши це, кинулися до неї, але я їх навмисне випередив.
Довелося втішати.
— Тобі казали, що ти жорстокий?
Казали, але всі ці казання мені так осточортіли, весь цей клас з усіма класними керівниками та вчителями мені так осточортів, що я ладен був проклинати їх усіх разом з усіма їхніми алгебрами та ДПЮ.
— Мені і не таке казали, — пояснив я.
Довелося її гладити по чорному фарбованому волоссю, заспокоювати, в прямому сенсі загладжувати провину.
Думав я тоді про іншу. Вже чотири дні, як я не був у будинку на Олегівській. Чотири дні, як я тамував недавню, ще дихаючу жаром образу на всіх, а в першу чергу — на Варю. Вона — свіжа, з ледь помітним рум’янцем, народжена для радості й сміху. Бути з нею мені було важко, її недосяжність, дорослість відчувалася в усьому: в наших поцілунках, торканнях один одного, в моїй лякливості перед серйозним кроком до тілесного контакту. Вона не була досвідченою, ні, вона просто була дорослішою за мене, і я знав, що от із цією Дашею Кащенко, з цією геометризованою, трохи істеричною, з постійними змінами настрою, від невтримного сміху до відвертих сліз, мені було б набагато легше, я б згорнув її до розміру сірникової коробки й засунув до кишені. Користувався б за призначенням, підкурював би від неї, ламаючи сірники. Вона б неодмінно заглядала мені до рота й шукала там розумні слова та свіжі ідеї, і, я впевнений, будь-яка моя ідея і будь-яке слово були б для неї розумними і новими, але мені було б з нею настільки нудно, наскільки може бути нудно із сірниковою коробкою. Чому тоді Варя обрала мене, а не дотепного Боба? Адже Боб — безпрограшний варіант, захисник, велика китайська стіна, цинічний та неприпустимо розумний, тонкий іронік, неперевершений стиляга. Чому вона, що народжена для радості й сміху, обрала мене, по-старечому нуднувату дитину, обрала творче томління в маринаді художницької атмосфери, антикварних меблів, Фрідиного скрипіння та шизофренічного прокручування тих самих музичних записів, чому вона обрала безвилазне сидіння в цьому богом забутому «будинку художників», безперспективну долю юної художниці, майже кухарки? Неначе комусь на зло, щоб довести свою, вже давно підкріплену тисячами ствердних вигуків правоту.
Це я зрозумію згодом.
— Якщо хочеш, пішли, — холодно промовив я, починаючи внутрішньо ненавидіти себе за це.
Даша глянула на мене з недовірою. Невже цей Левченко, той, який завжди уникає будь-яких спільних заходів з однокласниками, погодився піти до неї, квадратної баскетболістки?
— Ага, погодився, — буркнув я. — В тебе є чай? Вона кивнула.
— З бергамотом?
— Е-е-е… без…
— Ладно, пішли.
Велика чотирикімнатна квартира, в якій гріх не їздити на мопеді. Коридор — від кухні до туалету — добра стометрівка. І ця квартира — оплот міщанства та несмаку, з піщаними картинками, дерев’яними квітами у глиняних глечиках, з пережиточною стінкою у вітальні та восьмитомником Спілейна на поличці, що над баром.