У вересні Андрію дали дозвіл на в’їзд до Грузії, і вони з Оленою нарешті виїхали з Ніниного будинку. Ніну це не могло не радувати, адже потреба побути на самоті вже давно давала про себе знати, хоча тепер приводів бувати у Варі стало менше.
Була середина вересня, Ніна пішла на роботу. І настали важкі непроглядні будні, за якими стало майже нереально бувати в будинку Варі.
— Можливо, це і на краще, — казала вона сама собі.
— Можливо, — відповідала вона ж.
«Можливо, я зможу забути про них, робота з’їдає стільки часу, робота не дає можливості розслабитися, відчути себе самотньою, непотрібною, чужою», — втішала Ніна сама себе.
Але це було помилкою — насправді, не так уже й багато часу забирала робота, і відчуття самотності та зайвості не полишало Ніну навіть у години найбільших навантажень. Патологічна і безперспективна любов лише зростала, всі шляхи відступу були заблоковані, всі стежини до виходу завалені камінням курйозності, і ніщо не могло забезпечити Ніниному життю спокій та рівновагу.
Вона навіть телефонувала сину.
— Синок, — казала вона, — сина, давай поговоримо?
— Про що? — сухо відкликався він.
— Просто про життя.
— Ма, що ти хочеш?
— Я самотня, — казала вона йому, червоніючи й закушуючи губи від сорому.
— Я теж самотній, — відповідав він і клав слухавку.
Навіть стрибання на ліжку й перегляд мультфільмів — те, що десять-п’ятнадцять років тому рятувало її від наближень будь-яких депресій, — тепер просто втомлювало. І якщо раніше Нінина дивакуватість була помітною лише зовні і лише іншим людям, то тепер вона набрала страшних форм, була помітна лише Ніні і проявлялася виключно зсередини.
Наприкінці вересня Ніна вперше пішла до психолога. За порадою колеги, шкільного педіатра, вона звернулася до Анатолія Карвадського, молодого, проте доволі відомого у терапевтичних колах психолога та сексолога.
Зовні він був схожим на її сина: такий же молодий (хоча насправді було йому вже за тридцять) і загадковий. Проте, на відміну від сина, він мав теплий, проникливий голос і добрі, завжди вологі, немов від безмежного співчуття людству, очі.
— Ви маєте поговорити з ними, — дав пораду швидше не сам Карвадський, а його голос.
— Але як?
— Просто поговорити, не впадаючи в істерики, не підвищуючи голосу… просто поговорити як з близькими друзями. Якщо ви триматимете свої болі у собі, ви тільки все більше і більше поїдатимете себе. І, не знаходячи виходу своїй проблемі, ви попросту доконаєте свою психіку…
Карвадський підвівся з крісла, підійшов до вікна і, незважаючи на тихе скигління Ніни, почав кудись телефонувати.
— Мій добрий друг і знаний психотерапевт Віталій Ромашин, — сказав він уголос, закінчивши розмову.
— Вибачте, я не розумію.
— Ви зараз підете до нього, і він вам випише заспокійливі.
— Антидепресанти? — злякано прошепотіла Ніна.
— Боже збав! — наблизився до неї Карвадський. — Заспокійливе.
— Дякую, — сказала Ніна і закашлялась.
— Ось випийте.
— Дякую. Знаєте… от ви… ви досвідчений…
— Не перебільшуйте, — перервав він Ніну.
— Ні, я не про це. Ви порадьте… як мені краще підійти… ну…
— Підійти до розмови з ними? — «З ними» Карвадський промовив з неприхованим презирством. — Дуже просто. Ви приходите, сідаєте у крісло… в них є крісло?
Ніна кивнула.
— …сідаєте у крісло і говорите: Вася, Маша, мені треба з вами поговорити, справа в тім, що…
- І все?
- І все.
— Я не знаю…
— Все ви знаєте, запевняю вас. А зараз йдіть до Ромашина. Це другий поверх, кабінет двісті сім. По вівторках у нього прийомів немає, Ромашин сьогодні вільний, якщо не кіряє, хе-хе-хе.
Ромашин, назвавши Карвадського шарлатаном від медицини та алхіміком своєї справи, виписав амітриптилін й запросив Ніну на каву. Великі й вологі губи психотерапевта викликали у Ніни щире відторгнення, тому вона, пославшись на якісь невідкладні справи, вийшла з кабінету.
«Як дивно, — подумала Ніна, йдучи додому, — а цей Карвадський і слова не мовив про клімакс. А міг. Все ж таки він не в міру толерантний».
— Варя, — сказала Ніна, сидячи в затишному кріслі, що аж ніяк не сприяло серйозній розмові, - я хотіла б поговорити з тобою. Тільки з тобою, без Сергія…
— Та добре, без Сергія. Він зараз у замовника.