На четвертий день, висидівши півдня у редакції й здавши нарешті матеріал, який очевидно був нецікавим не тільки мені, я зажадав розвіяти обстановку, впустити у своє життя щось нове — добре забуте старе. Я зателефонував одній журналістці з конкуруючого видання. Рік тому ми зустрілися на одній прес-конференції відомого музичного колективу з Росії. Після двох невдалих сексів доля розвела нас у різні полюси. Вона була істеричкою, я надто міцно сидів у собі. Потім, звичайно, ми кілька разів випадково зустрічалися: на допрем’єрних показах художніх фільмів, знову ж таки на прес-конференціях, у метро, але більше нічого — від таких жінок я швидко втомлювався — за ними треба доглядати, їхні істерики треба пропускати крізь себе, при тому залишатися спокійним та невразливим, неначе вічність.
Нещодавно вона мені телефонувала, жалілася, що їй самотньо, холодно і що її врятує хіба сонце моєї появи.
Істеричка, одним словом.
— Привіт, Ліля, — проговорив я радісно у слухавку.
— Це хто? — без ентузіазму запитала Ліля. Здається, її звали так.
— Це твоє сонце, — коли це я став жартувати як останній кретин?
— Яке ще сонце?
— Ліля, це Дюшес.
— Я не Ліля, я Ліза. Привіт, Дюшес.
Мені стало незручно. Терпіти не міг плутати чиїсь імена.
— Що ти хочеш?
— Зустрітися з прекрасною журналісткою, — сказав я підлещуючись.
— У мене є хлопець, — відказала вона, певно очікуючи моєї наполегливості.
— У мене теж.
— Теж хлопець?
— Ні. Хоча яка різниця. То ми зустрінемося?
Далі я почув якесь шарудіння, мабуть-таки папером, якесь бубоніння, скрегіт.
— Ти хочеш трахатися, Дюшес?
— А ти?
— А ти єврей?
— А ти?
— О шостій я до тебе заїду, — сказала вона і поклала слухавку.
Мені здалося, що дихала вона виключно кокаїном.
Прийшла вона ближче до восьмої. Ліза була дуже збудженою, безперервно щось розповідала про своїх знайомих, великими порціями вливала у себе вино, уминала бутерброди, тричі бігала в туалет, кудись телефонувала, проклинала якогось стиліста Васю.
— Вася… це твій хлопець?
— Ні, Васінька голубий. Мій стиліст. Та й не тільки мій…
Більше нічого я не питав, хіба здивувався, що наші журналісти вже так добре заробляють, що винаймають голубих вась. Після другої пляшки Ліза почала плакати, благати мене, щоб я нічого зайвого не робив.
— Зайве — це що? — не розумів я. — Секс?
— Ні, не секс, — з надзвичайним спокоєм у голосі сказала вона. — З цим все нормально.
Потім вона знову пішла до ванної. Звідти довго лунали схлипування, потім шум води, злив унітазу, знову схлипування.
«Вона п’яна, — подумав я, — вона зовсім п’яна, ще й непогано заправлена коксом».
Ліза вийшла з ванної загорнута у мій рушник.
— А я гола, — грайливо сказала вона, витираючи з очей залишки сліз.
— Я тебе вітаю, — сказав я і подумав, що зрештою цей непогано сформований організм абсолютно чужий мені і що всі її комплекси, болі, нереалізовані амбіції столичної папараці, всі її проблеми мають обходити мене десятою дорогою, і, в принципі, Ліза знала, для чого сюди приїхала, знала, що ми не просто вип’ємо вина та з’їмо по бутерброду, вона знала, що ми неодмінно потрахаємося і я неодмінно відвезу її додому.
— Ти відвезеш мене додому? — запитала вона.
— Відвезу. Хоча я вже сам трохи набрався…
— Не відвозь, — жалісливо глянула вона на мене.
— На таксі?
— Ні, я хочу залишитися в тебе.
Це в мої плани аж ніяк не входило, але вона була настільки п’яною й заплаканою, настільки розхристаною, беззахисною й смішною, що я просто не міг їй відмовити.
— Залишайся.
— Трахни мене! — раптом скрикнула вона.
Я ніколи не був фанатом устояних схем розвитку сексу, але такі заяви мене вибивали з рівноваги.
— Ти мене трахнеш? — капризно повторила вона.
Я мовчав. Тоді вона підійшла до мене, скинула з себе рушник й утикнулася невеликими загостреними грудьми у моє обличчя. Пахло від неї мною, і це неабияк збуджувало.