Мені було шістнадцять, їй — двадцять два. Різниця доволі разюча. Це якби мені було двадцять два, а їй двадцять вісім — інша справа, але й вибору як такого в мене теж не було. Мої ровесниці мене не цікавили. Між нами була прірва. Я любив прісне, вони — солодке. Я любив сіре, жовте, біле, вони — рожеве, салатне, помаранчеве. Я любив Манна, Достоєвського, Гамсуна, Цвєтаєву, вони — Булгакова, Остен, Селінджера, Блока. Це у кращому випадку. У гіршому — для цього меж не існувало.
Це була квітнева субота. Прозоре небо, чорні гіллясті дерева, запах чогось невловимого. Весни?
Я стояв біля каси, а гладка й добра продавщиця розклала переді мною всю охру, що в них залишилися.
— Світлішої точно немає? — з надією питав я.
— Всю світлу ти ще минулого разу забрав, — винувато промовила продавщиця, єдиним недоліком якої було те, що до всіх вона зверталася на ти.
Якщо бути відвертим, то мені було байдуже, яку охру купувати, однаково я їх усі змішував, мазюкав, переводив, половину робіт, так і не завершивши, викидав.
Я хотів виглядати більш знаючим й вибагливим у виборі фарби. Крім того, я хотів сподобатися цікавій, з великими, принаймні під светриком вони здавалися такими, грудьми дівчині, що тільки-но зайшла до крамнички і стояла поруч, неуважно розглядаючи дерев’яний, вкритий політурою скелет. Насправді, поганенький то був скелет. Я мав приблизне уявлення, для чого він існує, але все ж таки не до кінця. Мабуть, для якихось художницьких сексуальних утіх.
— Пошукайте, — благально промовив я. — Мені дуже треба! Я не витримаю чекати завозу.
Дівчина глянула у мій бік.
— Беж? — якось байдуже запитала вона.
— Ага, — ляпнув я, думаючи, що на дідька мені той беж здався, в мене його оно півлітрова банка, якби саме горіховий охряний відтіночок, який, чесно кажучи, мені теж був не потрібен.
— Поміняю на білий, — так само байдуже сказала вона. — Скільки вам?
— Ну так, — неоднозначно сказав я.
— Сто мілілітрів підійде?
— О, цього буде достатньо, — посміхнувся я й почав думати, що насправді мені однаково скільки, адже білої у мене було хоч греблю гати — батьків знайомий мені якось цілу торбу припер.
— Ну, тоді зайдіть до мене сьогодні ближче до вечора. Десь о шостій. Олегівська чотирнадцять…
Вона розвернулася й пішла.
— Ей! — закричав я. — А квартира?
— Приватний сектор. — Цього разу вона посміхнулася, і я відзначив, що посмішка її зробила вдесятеро привабливішою.
«А чи немає в цьому якогось підступу?» — подумав я тоді, хоча вигляд ця мила євреєчка (чи грузиночка?) мала досить пристойний.
За чверть шостої, не наважуючись зайти, я тупцював біля її будинку. В кишені стискав тюбик з білою фарбою. В животі трохи лоскотало.
Неправильна система, неправильна! Я тепер що, змушений хвилюватися через якусь мокрощолку, яка ще й дев’ятий клас, певно не закінчила, юне дарованіє, мамка, певно, в художку записала, тепер не натішиться. Ой, татусик, поглянь на нашу мокрощолочку, ой, поглянь, яких чарівних метеликів та зозульок малює наше миле пьоздишко. Тьху. Драти таких дарованій треба, подумав я наостанку, за п’ять до шостої відкрив хвіртку й обережно оглянув двір — з дитинства ненавиджу собак.
Собак не виявилося, проте виявилася клітка з кролями. Один фіг. Кролі, собаки. І тих і тих їдять.
Я стояв на залитому бетоном ґанку й вслухався у звуки, що долинали з будинку. Приємні чоловічі голоси, жіночий сміх. Мабуть, батьки, друзі батьків, певно щось святкують.
Коли я натиснув червоний ґудзик дзвоника, голоси на мить стихли, але лише на мить. Потім пролунав веселий сміх і двері відчинилися. На порозі стояла вона, ця дівчина, для якої у кишені куртки я стискав спітнілими руками тюбик з білою фарбою.
— Заходь.
Я зайшов. Приємно вразило, що у будинку не пахло так, як зазвичай пахне у приватних будинках — прілістю та кислою капустою. Пахло свіжими фарбами та тютюновим димом.
— Не роззувайся.
Я роззувся.
— Кажу ж, не роззувайся.
— Звичка.
— Сюди заходь, в кімнату. Ми тут трохи…
Зараз почнеться, подумав я. Зараз почнуть знайомити мене з папіком та матусею, посиплються питання, де ж я познайомився з їхньою мокрощолочкою, їхньою коханою донею, яка так вправно малює метеликів.