Тоді я вирішив передивитися свій гардероб. Що не потрібно — віддати одній нашій позаштатниці Тані Потаповій, нехай віднесе до дитячого притулку — вона якраз узяла шефство над одним із них. Але до сорочок та регланів я так і не добрався — у кутку під накиданими брудними речами я побачив коробку, стару картонну коробку, яку я так і не розпакував з часу переїзду на цю квартиру. Правду кажуть: якщо протягом першого місяця ти не розібрав якісь речі, то вони так і залишатимуться нерозібраними. Я дістав ту картонну коробку з залишками білої клейкої стрічки, уздовж якої рожевим написом повторювалося зловісне Мері Кей. Де я взяв цю коробку?
Відкривши її, я відчув запах старих пожовклих зошитів зі старими пожовклими віршами. Між сторінок зошитів — товстих та зовсім тоненьких у косу лінію — я знайшов безліч неякісних фотографій, зроблених супутником моїх дев’яностих — пластмасовою мильницею «Skina». Таких уже давно не те що не виготовляють, але навіть не продають. Я перебирав десятки фотографій, роздивлявся людей, які позували перед цією навіть і не камерою, вдивлявся у їхні червоні очі, беззубі посмішки, бідняцький, а від того кумедний одяг, який купувався на бідняцьких базарах і продавався безробітними доцентами, професорами, які вже давно повернулися до своїх соціальних ніш, а деякі — перепрофілювалися у професійних торгашів. Я перечитував старі вірші та прозові начерки, старі щоденники, які вів десять, навіть п’ятнадцять років тому, знаходив у їхніх рядках безліч приємного та наївного безладу, який панував тоді в моїй голові. Зрештою, панує він донині, але безлад, хоч як не абсурдно це звучатиме, впорядкований, безлад дорослий, думаючий, аналізований тисячу разів.
На дні коробки я побачив кольоровий клаптик. Це був шмат цупкої матерії — навіть зараз не знаю, як вона називається. Це була картина, яку я намалював більш ніж десять років тому, і називалася вона «Мушкетер». Я дістав це строкате — зелений, синій, оранжевий, рожевий кольори — полотно й відклав, щоб повісити на кухні над столом, аби кожного ранку, коли я буду снідати (вечеряв я зазвичай у кімнаті), воно підіймало мені настрій.
А потім я згадав про фарбу, яку придбав десь з місяць тому. Придбав у тій самій крамничці, і тут я відчув, як загадкові невидимі сили спускають на мене щось подібне на божественний ореол, немов запускають мене під ефірний ковпак гармонії та злагодженого відчуття себе у своєму тілі — від азарту мені запаморочилося в голові, дрібною дрожжю трусилися коліна. Я, намагаючись знайти той пакетик з готовим, уже заґрунтованим полотном і невеличкою палітрою з дванадцяти кольорів, гарячково почав перебирати речі у тумбочці. Знайшовши, я поспіхом, навіть не перевдягаючись у, як казала моя бабуся, домашнє, заходився перемішувати фарбу, шукати потрібний колір, хоча колір мені підходив будь-який. Наливши до невеличкої пасочки звичайної нерафінованої олії, я почав наносити перші мазки. Чомусь захотілося назвати майбутню картину «Мушкетер 2», але не було, не було тієї дитячої безпосередності, яка дозволяла робити дурниці, не шкодуючи ані часу, ані фарби. Чомусь пензель — той самий вічний пензель, який колись подарував мені батьків знайомий, — керувався не почуттями, не емоціями, які йшли зсередини, не жагою зробити із сірого неживого полотна кольорову мішанину, яка викликала б обурення в академістів, а як наслідок — спільну еякуляцію, але керувався розумом, прагненням відчути колір, побачити майбутній образ, надати картині сенсу.
За півгодини мій азарт випарувався, я відклав пензель, закрив палітру, щоб не засохла, і пообіцяв повернутися до «Мушкетера 2» тоді, коли буду у друзки п’яний. Напевно, не той стан, намагався виправдуватися я, хоча з іншого боку, внутрішнє бажання творити не зникало. Я знову почав бігати квартирою, перебирати старі речі, постійно знаходився у пошуку… ЧОГОСЬ. Все було зайвим, непотрібні речі попадалися під руку й нав’язливі, надокучливі думки стальними загостреними спицями впивалися у мозок.
Тоді я вирішив зіграти у якусь комп’ютерну гру, що хоч трохи заспокоїла б мій енергійний запал. Іноді я дозволяв собі побігати і постріляти віртуальним собою по вигаданому віртуальному місту — це час від часу рятувало мене від нудьги або короткочасної депресії. Відкривши ноутбук, я взявся шукати одну з тисячі встановлених на моєму комп’ютері ігор, але так і не дістався потрібної папки з грою — кров барабанила у скроні, хотілося розірватися, але так, щоб не назавжди, так, щоб тимчасово, хотілося просто виплеснути зайву рідину. Я так і не зробив жодного пострілу у своїх ворогів, я навіть не завантажив ту ідіотську гру, тому що мою увагу привернув один-єдиний вордівський файл під первозданною назвою «Doc 1», і я, немов зачарований, почав вдивлятися в нього. Просто і спокійно — вдивлятися в один-єдиний файл, немов від нього залежала вся майбутність мого існування у природі. Я знав, що він був порожній, що там не написано жодного слова, не поставлено жодної коми. І хоч як би він не магнетизував, як би він не дивився на мене своїми неіснуючими очима, але відкрити його я не наважувався — мене могли чекати як великі сподівання, так і не менш великі, проте розчарування.