Просторий коридор вів у невеличку прохідну кімнату, що була заставлена різним столярним та художнім мотлохом: етюдники, алюмінієва драбина, полички з книгами, половину з яких можна було сміливо вивозити на дачу. Щоправда, й антураж будинку був якийсь дачний, купа дрібничок, яким важко знайти застосування, засохлі мухи на підвіконні, дореволюційний торшер без абажуру, важкі малахітові гардини. Під стінкою стояли свіжі й не дуже роботи з зображеними на них чоловіками. Переважно оголеними. Мілітаристична тематика.
У прохідній кімнатці я побачив двоє дверей, які, певно, вели у пекло та рай.
— Як тебе звати? — пошепки запитала вона, поки я застряг у секундному заціпенінні перед полотнищем з оголеним нижче пояса й зодягненим у адміральський кітель воякою.
— Дюша. Андрій тобто.
— Маша, — так само пошепки сказала Маша й вштовхнула мене у кімнату, де я одразу побачив дуже дивну для мене атмосферу. П’ятеро чи четверо. Ні, таки п’ятеро патлатих та нечесаних людей з келихами у руках, з цигарками в зубах, зі здивованими поглядами, що безкомпромісно вивчали мою шкіру та форму носа.
Кімната кардинально відрізнялася від того, що я бачив двадцять секунд тому. Приходська чистота, але без аскетизму. Все стояло, висіло, теліпалося на своїх місцях. Купа різних деталей, які тільки підкреслювали характер господарів: якісь картинки, гербарії (завжди терпіти не міг гербаріїв, але ці були напрочуд стильними), незрозумілі дерев’яні штуки, які моя бабуся завжди називала «подєлкамі». Половина речей явно знесена з горища: антикварні полички, рамки для фотографій під червоне дерево, гасова лампадка, що була віртуозно перероблена під свічник.
З одного боку, навпроти вікна, стояв червоний, ще добрежнєвських часів диван, з накиданими зверху різнокольоровими подушками. Під вікном стояв тапчан, охайно вкритий фіолетовим у клітинку пледом, два бра, смугастий килимок, дві тумбочки, що по-общагівськи стояли коло спальних місць, шафка, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, на вікнах підняті жалюзі, а на підвіконні… як і в тій прохідній кімнатці, засохлі, ще, певно, торішні мухи. Майонезна баночка, наполовину заповнена коричневими головками календули. Зелена пластмасова мухобійка.
— Нормальок, — ледь чутно промовив я.
— Це Дюша, — представила мене Маша.
Всі п’ятеро по-доброму розсміялися. Дві дівчини — одна довготелеса і некрасива, в дешевих кльошах на манер тих, які ще в молодості тягав мій старий, друга невисока, акуратно вдягнена і, на перший погляд, вродлива. І три хлопця — бородатих, один в окулярах «поліс» (тоді це було зверх моди), ще один у тільнику з чорними смужками. Їхній хоч і дружній, але не без вкраплень іронії сміх мене добряче роздратував.
- І чого ж оце нам так смішно? — не витримав я і, як завжди, пішов у наступ. Купа Лавів та Андріїв зі своїми американськими штучками.
— Та ну, — почав заспокоювати мене хлопець в окулярах. — Не будь таким агресивним. Давай краще познайомимось. Я — Сергій. Можна просто Боб.
— Круто, Сергій-можна-просто-Боб. Якби мене так звали, я б теж соромився й носив окуляри навіть уночі. Чи справжнім пацанам сонце світить і в підвалі?
Не знаю, чого я себе так агресивно поводив. Можливо, від того, що почувався досить незручно в цій далеко не жлобській компанії. В той час, коли мої однолітки страждали по Бекстрітбойзам, які тільки-но з’явилися на світовій сцені, та по Спайс-гьорлзам (за два місяці від них мала піти Джинджер), ці явно працювали над собою і про такі надто сумнівні колективи могли тільки здогадуватися, але напевне ж знали, хто такі «Аква-віта», адже тоді про них не знав тільки сліпоглухонімий, хоча, думаю, Бригінець знайшов би спосіб донести музику своїх рабів і до інвалідів перцепції.
— Слухай, а він у тебе драчун! — звернувся інший бородатий і патлатий до Маші.
— Сам ти дрочун! — стартонув я на нього, роблячи акцент на літері „о”. — Де мій беж? — звернувся і я до Маші.
Бідна Маша, не знаючи, що їй робити і кому першому відповідати, від безвиході сіла на червоний диван й потонула у різнобарвному океані подушок.
Тільки зараз я помітив, що грала якась невідома мені музика. Пізніше я дізнався, що то були «Doors».
Я витягнув сріблястий, пожований тюбик з білою фарбою й поклав його біля Маші.
— Дякую, — сказала вона й пішла у сусідню кімнату. Певно, за моїм бежем.
Мені ж нічого не залишалося, як сісти під все ще зацікавленими поглядами на диван.
— Слухай, а чого ти такий агресивний? — запитала мене невисока і, на другий погляд, вродлива дівчина м’яким, теплим голосом.
Нахамити їй я не зміг. Відвернувся.