Чарівниця з вихованкою знову помандрувала вгору. На вершині пагорба, де дерева, розступившись, утворили ясну галявинку, мандрівниці знову сіли спочити на поваленому стовбурі перед подальшою важкою дорогою. Просто біля них присів барвистий птах і взявся дзьобом чистити золотаво-червоне пір’я. Чарівниця замислено стежила за його рухами, а Дитя ліниво потягувалося.
— Тиждень тому зарубали аж сотню людей у Містечку. Ще й дотепер долинає звідти плач сиріт із родин закатованих, — повела монотонно Чарівниця, не відриваючи застиглого погляду від птаха, що й надалі жваво копошився на поваленому стовбурі. Дитя підняло голівку й глипнуло на барвисте створіння.
— Він каже, що вбиті не чинили нічого лихого, тільки любили слухати оповідки й легенди про давню історію Великого Королівства, а також співали про нього пісні, особливо одну з цих пісень — Пісню Єдину, — спроквола тягнула Чарівниця.
— Але ж їхні діти і внуки й далі складатимуть ці оповіді й співатимуть пісні, якщо вони вже їх чули, — додала жваво вихованка. — Може, вони чинитимуть так, ще більше ховаючись, але чинитимуть… Не розумію, навіщо Загарбники вбивають за те людей…
Барвистий птах полетів собі. Обидві мандрівниці дивилися йому вслід.
— Загарбники вважають: ті, що згадують старі добрі часи Великого Королівства, у глибині сердець прагнуть, аби вони повернулися туди, звідки прийшли навалою — у свої степи… Себто такі люди — вороги Загарбникам. А ворогів слід убивати, щоб разом із ними вбити мрію про вільне Велике Королівство, — сказала Чарівниця.
— Мрій не можна вбити, — мовило замислено Дитя. — Не збагну, як мешканці давнього Великого Королівства могли дозволити, щоб Загарбники взагалі сюди поткнулися. Поясни мені це!
— Невдовзі ти про все дізнаєшся. Це не моє завдання, — відповіла Чарівниця. — Я мала тільки виховати з немовляти здорову сильну Дівчинку і навчити всіх таємниць Великої Книги. Я своє завдання виконала, якщо не помиляюся, ще й з лихвою, бо ти розвиваєшся швидше, ніж можна було сподіватися… А тепер припиняй теревенити й рушаємо, бо не встигнемо вчасно.
Чарівниця і Дитя, жваво подолавши чималий шмат дороги, вийшли на узлісся по другий бік великої гори. Тепер на них чекало важче завдання: вони мусили оминути найближче Село й Містечко, що лежало неподалік, і прокрастися на зарослий лісом схил наступного пагорба, який темнів далеко на обрії.
— Нам треба подолати два такі пагорби, і вже тоді доберемось туди, куди нам треба, — сказала Чарівниця. — Проте видається мені, що Загарбники і далі сидять у Містечку, бо я їх ніде більше не бачу…
Мандрівниці обережно вибралися з безпечної гущавини Лісу й побрели через поля, ще подекуди вкриті снігом. Але сніг танув швидко, оголюючи вологу чорну землю. Де-не-де серед її груддя вже прокльовувалася перша весняна травичка. Дерева, що росли там-сям, тягнулися до все теплішого сонця своїми ще голими, безлистими кронами.
— Ой, тепер вони легко могли би нас схопити, — раптом озвалось Дитя. — Нас тут чудово видно, ще й здалеку. А ще тоді, коли ми йдемо по снігу. Наші темні, бурі плащі…
— Цить, бо прикличеш Зло… — цитькнула Чарівниця, стискаючи ручку Малої у своїй великій теплій долоні.
— Але я їх відчуваю, — відповіла Мала, трохи подумавши.
— Що ти відчуваєш?
— Відчуваю Зло. Воно десь близько, і невдовзі ми потрапимо в небезпеку…
— Цікаво, — пробурмотіла Чарівниця, ні на мить не сповільнюючи ходи. — Ти відчула їх раніше, ніж я. Так, я тепер також відчуваю, що Загарбники близько, хоча ніде їх не бачу…
— Он там… — показало їй Дитя.
Зліва через поля до них наближалися крихітні чорні цяточки, що збільшувались на очах, поволі перетворюючись на коней у галопі. Ще кілька секунд — і вже чітко видно вершників, їхні обладунки виблискують на весняному сонці, як маленькі люстерка. За мить вітер приніс втікачкам відлуння їхніх лютих вересків:
— Це вони! Жінка з Дитям!
— Хутчіше! Їм від нас не втекти!