Чарівниці й не зогляділись, як промайнув день і запала ніч. Бо й далі метушились біля хворих. Тішив їх кожен знак того, що вдалося комусь допомогти, що хвороба піддалася повністю або хоча би відступила на маленький крок, даючи місце надії. Балансуючи так наполегливо на тоненькій лінії між життям і смертю хворого, Чарівниці майже забули, чого вони прийшли у Пустелю. Айок також не пам’ятав про безмежну втому, ходив по п’ятах за Святим Мужем і допомагав йому, як тільки вмів. Хоча вмів він небагато, швидко спостеріг, що навіть ті дрібниці, на які він спроможний, дають полегшення хворим, і відчував, як навколо серця у нього розливається тепла і лагідна радість, якої він досі ніколи не знав.
Нарешті, коли над Пустелею вже панувала глуха ніч, всі вийшли з шатер і пішли за Пустельником до печер. Там, в одній з них, сухій і прохолодній, було його скромне житло: тверде ложе, прикрите циновкою, простий дерев’яний стіл і один стілець. Тож всі сіли на підлогу — потомлені, але на диво погідні.
— Тепер розумію, чому в тебе немає часу. Тут роботі нема кінця-краю, — сказала дзвінко одна з Чарівниць.
— Нема, — притакнув Пустельник, лагідно всміхаючись. — Якщо вилікуєш одного страждальця, приходять наступні. Страждання не закінчується.
— Але ти весь час відчуваєш себе потрібним. А це… а це прекрасно… — мовив хлопець тремтячим голосом.
— Саме радість, яку дає допомога хворим, і є тією Силою, що їх лікує, — поважно промовив Пустельник. — Тут немає ні дива, ні магії. У моїх руках немає чарів, як у ваших…
— Твої руки добрі, і хворі це відчувають, — озвалась Четверта Чарівниця. — А добро — це Чари.
Усі сиділи якийсь час мовчки. Однак мовчанка не розділяла їх, а об’єднувала. Відчували все сильніше дух святості навколо цього дрібненького, непримітного старця. Може, тому, що його місія на землі була безкінечною, його життя ніяк не закінчувалося?..
— А де ж Люелле?! — зойкнула раптом Третя Чарівниця. — Давно вже її не видно!
— О Боги! Ми забули про неї! — сполошилася Друга. — А це ж ми все своє попереднє життя підпорядковували їй. Справді, дивне це місце, в якому можна аж так про все забути!
Однак коли Айок зірвався шукати дівчину, Пустельник поклав йому долоню на плече:
— Не шукай її зараз. Мені здається, що я все-таки можу вам допомогти, хоча й не знаю нічого про правителів…
Погляди Чарівниць, в яких загорілась надія, прикипіли до його обличчя. Айок затамував дихання.
— …правителі керують людьми, правда? — тим часом казав Пустельник, а місяць, що заглядав в отвір печери, кидав бліді промені на його обличчя. — Володарі — також люди. Володар, отже, не є володарем задля влади, а задля людей. Усе, що він чинить, має служити їхньому благу…
У відповідь стояла мовчанка, повна схвалення. Ця мовчанка підганяла Пустельника говорити далі:
— Пляму на собі має той серед людей, хто не вміє співчувати горю інших і не хоче полегшити їхніх страждань. І немає значення, чи це проста людина, чи король. Це завжди залишатиметься плямою. Однак якщо це стосується володаря, то маючи таку ваду, він не лише не допоможе своїм підданим, не зрозуміє, що вони страждають, і не полегшить їхніх страждань, а може вразити їх глибше й болючіше, ніж звичайна людина. Так, ваша королівна хвора, але я не зможу її вилікувати. Проте якщо у її серці живе хоча би маленьке, найменше зерно співчуття до стражденних, є сподівання, що за сприятливих умов це зерно проросте. Однак якщо у серці немає цього зерна, хвороба невиліковна. І горе підданим, яким дістанеться така володарка, яка би вона не була вродлива, розумна й обдарована. Святий Камінь це знав.
Мовчанку, що запала по його словах — а на цей раз це була мовчанка, наповнена страхом — порушив раптом тихий схлип. Айок зірвався на ноги. Біля входу до печери, невидима в тіні, стояла Люелле, тамуючи тихий плач. Блакитні дитячі очі Пустельника спинились на її стрункій постаті.