— Ти знаєш Пісню Єдину? — спитала Дівчинка Чарівниці.
— Усі її знають, — відповіла Опікунка. — Хоча ніхто не знає всіх її куплетів і слів. Бо їх не злічити. Але всі вони про одне й те саме: що надійде День Визволення.
— Заспівай мені одну з Пісень, — попросила Дівчинка.
— Ще не час, — мовила Чарівниця зі спокійною твердістю, а із твердістю Чарівниць нічого не вдієш. — Але знай: перші три-чотири куплети Пісні оповідають історію Великого Королівства, яку ти вже частково знаєш. У наступних ідеться про його занепад. Якщо з Великої Книги ти дізналась історію Королівства, то з Меншої Книги дізнаєшся, чому воно потрапило у неволю до Загарбників. А потім… ну що ж… Пісню Єдину почали співати, коли минуло перші сто років панування Загарбників, а з кожним новим роком з’являлися нові й нові рядки. Сьогодні вже здається, що ця пісня не має кінця, вона все змінюється і заново народжується…
— А хто її склав і хто далі складає?
— У таких пісень, пророчих пісень, ніколи не буває одного автора. Вони самі складаються: з шуму дерев, щебету птахів, завивання вітру, дзюркотання струмочків, пристрасного співу бурхливих річок чи гірських потічків. Деякі рядки Пісні сняться людям — вони після таких снів зненацька прокидаються і з подивом чують її — і повторюють своїми словами. І так — строфа за строфою — народжувалась Пісня Єдина і приходила до людей, поневолених Загарбниками. Спершу у ній співалося лише про історію величі Королівства, щоб ніхто ніколи про це не забув. Коли додалися нові строфи, виявилося, що вони нагадують про страхітливий День Біди і про те, як згодом Велике Королівство швидко занепало — щоб кожне з наступних поколінь живило у серці ненависть до Загарбників. Ці слова у той час були конче потрібні, адже багато людей вирішило, що підкорившись Загарбникам і перейшовши до них на службу, вони житимуть краще, не в голоді, і нехай собі батіг свистить над спинами частіше. А потім, не знати звідки, почали з’являтися нові слова про свободу, яку можна здобути знову, нехай і за сотні років неволі. І лише тоді все більше людей почало співати Пісню Єдину, навіть під загрозою смертної кари. Часом її співають лише впівголоса, зовсім тихо, тихенько, але буває і так, що від цього співу дрижать тюремні мури, — вела Чарівниця замислено. Раптом перервала свою оповідь, замовкла, а за мить сказала своїм звичайним заклопотаним тоном: — Чи так, чи сяк, а ще не час тобі вчити Пісню Єдину. Ти не встигла вивчити Меншу Книгу, а наш час помалу добігає до кінця…
— Що ти хочеш цим сказати? — спитала Дівчинка.
— А ти не помітила, що вже минуло шість років від того дня, як я забрала тебе від Першої Чарівниці? Ще кілька місяців тобі лишилося до тринадцяти років.
— І що тоді?
— Побачиш сама. Вчися бути терплячою, це тобі у житті знадобиться, — буркнула Чарівниця.
Розділ 7
За п’ять років перебування у печері з Другою Чарівницею її вихованка навчилася читати думки всіх живих істот. Їй довелося також опанувати Перші Закони, що керують цим мистецтвом. Перші Закони — це звід численних правил, які Чарівниці встановлювали впродовж століть. За цими правилами, скажімо, було заборонено читати думки задля власної вигоди або щоб когось скривдити. Дівчинку дратували ці обмеження, але вона мусила з ними миритися.
— У нашій прадавній Магічній Академії слід було дотримуватися всіх Споконвічних Законів, — зауважила Чарівниця, помітивши невдоволення на личку своєї вихованки. — Навіть найздібніших учениць, що намагались їх порушити всупереч нашій волі, позбавляли права навчатися в Академії, а Тринадцять Старших Сестер відбирали у них магічні обдарування назавжди. Бо ж замість допомагати, вони могли ними шкодити людям.
Поза тим Дівчинка цілий час вдосконалювала вміння, які вже здобула. З особливим зацікавленням виловлювала з шуму найвищих дерев, що росли неподалік, новини з найближчих Містечок і Сіл. Вони ніколи не були веселі й завжди одні й ті ж. Життя колишніх мешканців вільного Великого Королівства проминало у нужді та стражданнях. Ті, на кого впали підозри Загарбників, опинялися у в’язницях, і вже ніколи не поверталися до своїх домівок. Їхні згорьовані родини примирялися з цим доволі швидко, бо ж рятунку було чекати нізвідки. Тільки Пісня Єдина була промінцем надії та ще віра про повернення свободи, яку вона таїла в собі, — свята і незломна віра. Отож нічого дивного, що хоча тим, що співали Пісню, загрожували страшні покарання, завжди знаходився хтось, хто переказував її слова дітям, сусідам, друзям. І так вона передавалась із покоління в покоління.