— …але хтось же мав знати, звідки взявся Святий Камінь! — гнівно промовила Дівчинка до своєї вчительки, відклавши книгу.
— Запам’ятай раз і назавжди, що у кожному зі світів існують речі, події і явища, яких людина пояснити не може. Наймудріші вчені тут безпорадні, — всміхнулася Чарівниця. — І хоча добре знати відповіді на більшість загадок і таємниць, які несе зі собою життя, бодай кілька має залишатись нерозгаданими — для добра самої людини, щоб вона не стала надто пихатою, гадаючи, що дивиться на все зверху і все знає. А також, щоб життя було принаднішим, бо воно без таємниць — як хліб без солі. Однак можу тобі сказати, що дехто вважав: Святий Камінь упав із неба, бо саме там люди шукають відповіді на те, чого не можна розгадати.
«…однак цим разом жоден із королівських синів не дочекався до дня свого вісімнадцятиліття й не ступив на Святий Камінь, — читала далі Дівчинка. — Обоє братів, не відаючи нічого про свою майбутню трагічну долю, жили безтурботно, навчаючись разом зі своєю сестрою Люелле під пильним наглядом найдосвідченіших вчителів, лицарів і найобдарованіших Чарівниць».
— …Люелле? — спитала Дівчинка. — У тій книжці не було жодного слова про королівських дочок.
— Однак вони, звісно, народжувалися, — мовила Чарівниця. — І завжди носили ім’я «Люелле». Проте ніколи не ступали на Святий Камінь. Оскільки не бракувало нащадків-чоловіків, то не треба було коронувати дочок. А сини народжувалися завжди. Звісно, якби Святий Камінь відкинув усіх королевичів, дочка й сестра претендентів на трон також мали би право ступити на Камінь. Але такого ніколи не траплялося.
«…королівна Люелле встигла вийти заміж. За традицією, яку запровадив Люіль V, бажано було, щоб королівські дочки знаходили собі чоловіків серед королівських підданих, яких обирали лише з любові. Це був добрий і мудрий звичай, завдяки якому королівський рід із покоління у покоління шлюбними узами з’єднувався з усіма родами Королівства — чи то з лицарськими, чи з міщанськими або ж селянськими.
Діти королівських дочок — якщо це були дівчатка — мали право зберегти ім’я Люелле, яке могли носити лише нащадки королівського роду. Остання королівна у віці шістнадцяти років вийшла заміж за придворного мага Люіля XXIV. Її братам тоді було чотирнадцять і п’ятнадцять років.
Коли король Люіль XXIV прийшов до влади, все у Великому Королівстві було так мудро влаштовано і держава була така багата, що королю особливо не було чого робити. Все працювало майже як досконалий механізм. Отож король віддався своїм улюбленим заняттям у Королівському Звіринці. Він любив тварин і міг спостерігати за ними цілісінькі дні…»
— А він умів із ними розмовляти? Він розумів те, що вони казали? Читав у них з очей? — спитала Дівчинка.
— Ні, — відповіла Чарівниця. — За наказом короля Люіля XIII, отого, що заопікувався Чарівницями і заснував Велику Магічну Академію, чарувати чоловікам було заборонено. Це дозволялося лише жінкам.
— Чому?
— Бо тільки у жінок і в маленьких дівчаток є природний магічний інстинкт, хоча не всі це усвідомлюють. Чоловікам цей інстинкт не властивий, і не маючи такого інстинкту, вони могли би чарами завдати багато зла і шкоди.
— …себто Люелле?
— Так, як більшість королівських дочок, вона була наділена магічним інстинктом, який, зрештою, підсилювало ще й те, що вчительками королівських дітей також були Чарівниці. Але остання з королівських дочок мала до цього більші здібності, ніж решта. Власне, тому вона вийшла заміж за Придворного Мага.
— А ким же був Придворний Маг, якщо чоловіки…
— Раз на скількись років на світ народжувався хлопчик, наділений магічним чуттям, і тоді за спеціальним королівським едиктом йому дозволяли здобувати освіту в Магічній Академії. Але таке бувало справді надзвичайно рідко. Читай далі…
«…і саме ця подружня пара, королівна Люелле зі своїм чоловіком, перші відчули небезпеку, що загрожувала Великому Королівству. Звісно, її також відчули Чарівниці, Тринадцять Старших Сестер. Але намарно силкувалися вони застерегти спершу самого короля, а потім його міністрів, радників, друзів. Вони сповіщали, що відчувають: до кордонів їхньої держави наближається якась Незбагненна Загроза. Та хоча й передчували небезпеку, не могли визначити, в чому вона. Король Люіль XXIV не вірив, щоб його країні після століть спокою могло щось загрожувати. Міністри також не йняли віри словам Люелле, її чоловіка та Чарівниць. Проти цієї пари взагалі виступив увесь двір, бо ж зненацька вони почали вимагати відкопати зброю! А якраз наближався Святий День, і всі Мешканці займалися радісними приготуваннями до нього. Серед загальних веселощів ніхто не хотів прислухатись до похмурих пророцтв. Люди оздоблювали квітами будинки, плели вінки, готували ошатне й багате вбрання. У День Свята Закопування Зброї всі — як завжди — висипали на площі міст, на сільські луги, на містечкові ринки, співали й танцювали, палячи символічні дерев’яні мечі, виготовлені на день Свята саме для такого ритуалу. На деяких мечах були навіть родові герби! У королівському палаці залишились тільки Люелле з чоловіком; із напруженими від безмірної тривоги обличчями вони дивилися, як на небо, начебто блакитне, зусібіч сповзаються чорні хмари. Не дивно, що лише це подружжя встигло втекти зі столиці, коли надійшла Небезпека. Чарівниці до самого кінця силкувалися боротися зі Злом, але небагато могли вдіяти проти сили, що їм протистояла. Деяким з них в останню мить вдалося врятуватися, інші загинули, але перш ніж зустріти смерть, завдали ворогові чимало втрат…